Shpionopedia - Внесок користувача [uk]

Умеров Ейваз

2020-06-04T19:44:08Z

Gamma: Створена сторінка: Умеров Ейваз (рос. ''Умеров Эйваз'')

Умеров Ейваз (рос. ''Умеров Эйваз'')

Klymenko Time

2020-06-04T10:09:43Z

Gamma: Створена сторінка: Klymenko Time

Klymenko Time

Чаплига Михайло

2020-06-03T21:46:12Z

Gamma:

[[Файл:Михайло Чаплига.jpg|міні|Михайло Чаплига]]
Чаплига Михайло (рос. ''Михаил Чаплига, н''ар. 25 вересня 1974 року)

Файл:Михайло Чаплига.jpg

2020-06-03T21:44:44Z

Gamma:

Михайло Чаплига

Чаплига Михайло

2020-06-03T21:39:12Z

Gamma: Створена сторінка: Чаплига Михайло (рос. ''Михаил Чаплига'')

Чаплига Михайло (рос. ''Михаил Чаплига'')

Кедмі Яків

2020-06-03T16:34:33Z

Gamma:

[[Файл:Яків Кедмі.jpg|міні|Яків Кедмі]]
'''Кедмі «Яша» Яків, Яаков''' (івр. יעקב קדמי‎; народжений. ''Казаков Яков Иосифович''; 5 березня 1947, Москва, СРСР) — скандальний ізраїльський державний діяч, керівник спецслужби «Натів» в 1992-1999 роках, експерт з питань військово-політичних та міжнародної політики.

==Погляди==
Для нього характерні антиамериканська, антиукраїнська риторика, лобіювання інтересів РФ. Є постійним гостем програм центральних телеканалів Росії, коментує ситуацію в Україні для пропагандистських ресурсів Кремля.

Має істотний політичний вплив у російськомовній громаді та серед російськомовних політиків Ізраїлю.

У 1970 році був запідозрений американськими спецслужбами у роботі на КДБ.

Виступає проти політики прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, в 90-х звинуватив його у «зраді інтересів вихідців з СНД» і «руйнуванні відносин з Росією».

Був першим євреєм, який публічно відмовився від радянського громадянства і зажадав, щоб йому дали можливість виїхати в Ізраїль. Причому зробив він це як раз під час Шестиденної війни, коли СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. В "Натів" займався виключно питаннями репатріації з СРСР. Найпомітніше - переорієнтація потоку радянських емігрантів до Ізраїлю. З кінця 80-х євреї, які хотіли емігрувати з СРСР, скажімо, в США, а не в Ізраїль, були позбавлені такої можливості саме завдяки Кедмі.

==Життєпис==
У 1969 році здійснив алію до Ізраїлю. Служив в Армії Оборони Ізраїлю під час Війни Судного дня.

Професійний розвідник, під дипломатичним прикриттям від 1977 року працював у «Натіві» — спецслужбі Ізраїлю, займався евакуацією євреїв до Ізраїлю із країн, звідки їм було заборонено виїзд, і з гарячих точок. З діяльністю «Натіва» під керівництвом Кедмі пов'язана наймасовіша репатріація євреїв з СРСР до Ізраїлю, з переселенням більш ніж 1 мільйона осіб, що стали частиною соціального явища Велика Алія. Репатріанти із СРСР та пострадянського простору істотно підвищили ВВП Ізраїлю та його обороноздатність, а також створили соціальну базу для російськомовних політиків Ізраїлю.

У 1980-1990-х роках Кедмі був впливовим державним діячем, багато в чому визначав політику Ізраїлю. У 1996-1999 роках був ключовим учасником комітету спецслужб Ізраїлю за прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу з проблематики збройних сил Ірану.

1999 року Кедмі йде у відставку та отримує пенсію, еквівалентну пенсії армійського генерала (алуф).

==Біографія==
Народився 5 березня 1947 року у Москві в родині інженерно-технічних працівників. Навчався заочно в Московському інституті інженерів залізничного транспорту і працював на заводі бетонником-арматурником, оскільки був старшим із трьох дітей і допомагав забезпечувати сім'ю[2].

19 лютого 1967 року прийшов до ізраїльського посольства у Москві і сказав, що хоче емігрувати до Ізраїлю. Спроба радянського охоронця затримати його була невдалою. Використовуючи російську нецензурну лексику, Яків Козаков прорвався на територію посольства, де зустрівся з ізраїльським дипломатом Герцлем Амікамом (співробітником «Моссад»від 1955 року). Амікам запідозрив, що акція Казакова є провокацією КДБ, тому не відповів на його прохання дозволити йому імміграцію до Ізраїлю. Через тиждень Казаков знову прийшов до посольства, де Амікам забезпечив його матеріалами та бланками для еміграції до Ізраїлю[3].

11 червня 1967 року, в день, коли СРСР оголосив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем у зв'язку з Шестиденною війною, публічно відмовився від радянського громадянства і зажадав надання йому можливості виїхати до Ізраїлю. У той же день він пробрався до американського посольства у Москві і розмовляв з консулом на тему виїзду до Ізраїлю. 20 травня 1968 року Яків Казаков написав листа до Верховної Ради СРСР, у якому засудив політику антисемітизму, зажадав звільнення від радянського громадянства і проголосив себе громадянином Ізраїлю[4]. У зверненні до депутатів Верховної Ради СРСР він написав:<blockquote>"Я не желаю быть гражданином страны, где евреи подвергаются насильственной ассимиляции, где мой народ лишается своего национального лица и своих культурных ценностей… Я не желаю жить в стране, правительство которой пролило столько еврейской крови… Я не желаю вместе с вами быть соучастником уничтожения государства Израиль…"</blockquote>Його заява стала першим відкритим викликом такого роду. У Якова не було родичів у Ізраїлі, а нечисленні дозволи на виїзд надавалися тільки з метою «возз'єднання сімей». Після виходу з американського посольства, яке прослуховувалося КДБ, Яків був затриманий і допитаний, але не був заарештований. За рекомендацією КДБ Якова хотіли забрати до армії, але він заявив, що його батьківщиною є Ізраїль і він готовий служити тільки в одній армії — Армії оборони Ізраїлю. Через введення радянських військ до Чехословаччини його призов до армії був відкладений. У лютому 1969 року він отримав дозвіл на еміграцію до Ізраїлю і припис протягом двох тижнів залишити Радянський Союз. За деякими свідченнями, після одержання припису публічно спалив на Червоній площі свій радянський паспорт. Сам Яків Кедмі заперечує це. Приїхавши потягом до Відня, вилетів до Ізраїлю.

===В Ізраїлі===
Був активістом громадського руху на підтримку репатріації радянських євреїв разом із журналісткою Геулою Коен, депутатом Шуламіт Алоні та іншими . 1970 року у Нью-Йорку провів голодування перед будинком ООН на знак протесту проти відмови в СРСР у видачі дозволу на виїзд його сім'ї до Ізраїлю. Американські спецслужби підозрювали його у роботі на КДБ. По прибутті до Ізраїлю його батьків 4 серпня 1970 року добровільно записався на строкову службу до Армії оборони Ізраїлю . Служив у танкових військах, закінчив офіцерське загальновійськове училище, потім школу військової розвідки , звільнений в запас у червні 1973 року . На той час вже був одружений, 1972 року у нього народився син .

Навчався в Техніоні на хімічному факультеті, потім закінчив Тель-Авівський університет і Коледж національної безпеки.

У другій половині 1977 року на пропозицію глави уряду Менахема Бегіна почав працювати в бюро зі зв'язків «Натів», яке займалося, зокрема, нелегальною еміграцією євреїв з країн радянського блоку . 1 травня 1978 року приступив до роботи в еміграційному транзитному центрі у Відні, одночасно змінивши прізвище на івритомовне — Кедмі .

У 1988-1990 роках працював співробітником консульської групи ізраїльського МЗС при посольстві Нідерландів у Москві. У грудні 1988 року брав участь у вирішенні кризи, пов'язаної із захопленням заручників і викраденням літака з СРСР до Ізраїлю.

У 1990-1992 роках обіймав посаду заступника директора, з 1992 по 1999 рік — директор «Натів». У 1999 році вийшов у відставку. Вніс істотний внесок в організацію репатріації радянських євреїв в Ізраїль наприкінці 1980-х — початку 1990-х років. Саме Кедмі забезпечив перенаправлення потоку єврейських емігрантів зі США на Ізраїль у жовтні 1989 року, результатом чого стала масова алія початку 1990-х років.

У жовтні 1997 року прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху створив так звану «спеціальну групу» — міжвідомчий комітет, який займався проблемою іранської гонки озброєнь і зв'язками Ірану і Росії у військовій області. Кедмі був одним з ключових членів цього комітету. Пропозиції Кедмі використовувати єврейське лобі в Росії в якості протидії інтересам Тегерану були відкинуті главою уряду. Після цього відносини між Нетаньяху і його керівником канцелярії Авігдором Ліберманом, з одного боку, і Кедмі — з іншого, зіпсувалися.

Кедмі вийшов у відставку в січні 1999 года після кількох великих скандалів у зв'язку з діяльністю «Натів» в Росії. В Ізраїлі проти нього виступили як МЗС (у зв'язку з тим, що співробітники «Натів» діяли під дипломатичним прикриттям), так і спецслужби «Моссад» и «Шабак». Згідно з власним твердженням, після виходу у відставку є пенсіонером і отримує пенсію, рівну пенсії генерала.

У квітні 1999 року під час виборчої кампанії Кедмі ініціював публічне обговорення його розбіжностей з Нетаньяху. Він атакував прем'єр-міністра за «зраду інтересів вихідців з СНД» і «руйнування відносин з Росією». Кедмі підтримав кандидатуру Ехуда Барака і сприяв його підтримці з боку російськомовної громади.

Кедмі Яків

2020-06-03T16:33:51Z

Gamma:

[[Файл:Яків Кедмі.jpg|міні|Яків Кедмі]]
'''Кедмі «Яша» Яків, Яаков''' (івр. יעקב קדמי‎; народжений. ''Казаков Яков Иосифович''; 5 березня 1947, Москва, СРСР) — скандальний ізраїльський державний діяч, керівник спецслужби «Натів» в 1992-1999 роках, експерт з питань військово-політичних та міжнародної політики.

== Погляди ==
Для нього характерні антиамериканська, антиукраїнська риторика, лобіювання інтересів РФ. Є постійним гостем програм центральних телеканалів Росії, коментує ситуацію в Україні для пропагандистських ресурсів Кремля.

Має істотний політичний вплив у російськомовній громаді та серед російськомовних політиків Ізраїлю.

У 1970 році був заподозрений американськими спецслужбами у роботі на КДБ.

Виступає проти політики прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, в 90-х звинуватив його у «зраді інтересів вихідців з СНД» і «руйнуванні відносин з Росією».

Був першим євреєм, який публічно відмовився від радянського громадянства і зажадав, щоб йому дали можливість виїхати в Ізраїль. Причому зробив він це як раз під час Шестиденної війни, коли СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. В "Натів" займався виключно питаннями репатріації з СРСР. Найпомітніше - переорієнтація потоку радянських емігрантів до Ізраїлю. З кінця 80-х євреї, які хотіли емігрувати з СРСР, скажімо, в США, а не в Ізраїль, були позбавлені такої можливості саме завдяки Кедмі.

== Життєпис ==
У 1969 році здійснив алію до Ізраїлю. Служив в Армії Оборони Ізраїлю під час Війни Судного дня.

Професійний розвідник, під дипломатичним прикриттям від 1977 року працював у «Натіві» — спецслужбі Ізраїлю, займався евакуацією євреїв до Ізраїлю із країн, звідки їм було заборонено виїзд, і з гарячих точок. З діяльністю «Натіва» під керівництвом Кедмі пов'язана наймасовіша репатріація євреїв з СРСР до Ізраїлю, з переселенням більш ніж 1 мільйона осіб, що стали частиною соціального явища Велика Алія. Репатріанти із СРСР та пострадянського простору істотно підвищили ВВП Ізраїлю та його обороноздатність, а також створили соціальну базу для російськомовних політиків Ізраїлю.

У 1980-1990-х роках Кедмі був впливовим державним діячем, багато в чому визначав політику Ізраїлю. У 1996-1999 роках був ключовим учасником комітету спецслужб Ізраїлю за прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу з проблематики збройних сил Ірану.

1999 року Кедмі йде у відставку та отримує пенсію, еквівалентну пенсії армійського генерала (алуф).

== Біографія ==
Народився 5 березня 1947 року у Москві в родині інженерно-технічних працівників. Навчався заочно в Московському інституті інженерів залізничного транспорту і працював на заводі бетонником-арматурником, оскільки був старшим із трьох дітей і допомагав забезпечувати сім'ю[2].

19 лютого 1967 року прийшов до ізраїльського посольства у Москві і сказав, що хоче емігрувати до Ізраїлю. Спроба радянського охоронця затримати його була невдалою. Використовуючи російську нецензурну лексику, Яків Козаков прорвався на територію посольства, де зустрівся з ізраїльським дипломатом Герцлем Амікамом (співробітником «Моссад»від 1955 року). Амікам запідозрив, що акція Казакова є провокацією КДБ, тому не відповів на його прохання дозволити йому імміграцію до Ізраїлю. Через тиждень Казаков знову прийшов до посольства, де Амікам забезпечив його матеріалами та бланками для еміграції до Ізраїлю[3].

11 червня 1967 року, в день, коли СРСР оголосив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем у зв'язку з Шестиденною війною, публічно відмовився від радянського громадянства і зажадав надання йому можливості виїхати до Ізраїлю. У той же день він пробрався до американського посольства у Москві і розмовляв з консулом на тему виїзду до Ізраїлю. 20 травня 1968 року Яків Казаков написав листа до Верховної Ради СРСР, у якому засудив політику антисемітизму, зажадав звільнення від радянського громадянства і проголосив себе громадянином Ізраїлю[4]. У зверненні до депутатів Верховної Ради СРСР він написав:<blockquote>"Я не желаю быть гражданином страны, где евреи подвергаются насильственной ассимиляции, где мой народ лишается своего национального лица и своих культурных ценностей… Я не желаю жить в стране, правительство которой пролило столько еврейской крови… Я не желаю вместе с вами быть соучастником уничтожения государства Израиль…"</blockquote>Його заява стала першим відкритим викликом такого роду. У Якова не було родичів у Ізраїлі, а нечисленні дозволи на виїзд надавалися тільки з метою «возз'єднання сімей». Після виходу з американського посольства, яке прослуховувалося КДБ, Яків був затриманий і допитаний, але не був заарештований. За рекомендацією КДБ Якова хотіли забрати до армії, але він заявив, що його батьківщиною є Ізраїль і він готовий служити тільки в одній армії — Армії оборони Ізраїлю. Через введення радянських військ до Чехословаччини його призов до армії був відкладений. У лютому 1969 року він отримав дозвіл на еміграцію до Ізраїлю і припис протягом двох тижнів залишити Радянський Союз. За деякими свідченнями, після одержання припису публічно спалив на Червоній площі свій радянський паспорт. Сам Яків Кедмі заперечує це. Приїхавши потягом до Відня, вилетів до Ізраїлю.

=== В Ізраїлі ===
Був активістом громадського руху на підтримку репатріації радянських євреїв разом із журналісткою Геулою Коен, депутатом Шуламіт Алоні та іншими . 1970 року у Нью-Йорку провів голодування перед будинком ООН на знак протесту проти відмови в СРСР у видачі дозволу на виїзд його сім'ї до Ізраїлю. Американські спецслужби підозрювали його у роботі на КДБ. По прибутті до Ізраїлю його батьків 4 серпня 1970 року добровільно записався на строкову службу до Армії оборони Ізраїлю . Служив у танкових військах, закінчив офіцерське загальновійськове училище, потім школу військової розвідки , звільнений в запас у червні 1973 року . На той час вже був одружений, 1972 року у нього народився син .

Навчався в Техніоні на хімічному факультеті, потім закінчив Тель-Авівський університет і Коледж національної безпеки.

У другій половині 1977 року на пропозицію глави уряду Менахема Бегіна почав працювати в бюро зі зв'язків «Натів», яке займалося, зокрема, нелегальною еміграцією євреїв з країн радянського блоку . 1 травня 1978 року приступив до роботи в еміграційному транзитному центрі у Відні, одночасно змінивши прізвище на івритомовне — Кедмі .

У 1988-1990 роках працював співробітником консульської групи ізраїльського МЗС при посольстві Нідерландів у Москві. У грудні 1988 року брав участь у вирішенні кризи, пов'язаної із захопленням заручників і викраденням літака з СРСР до Ізраїлю.

У 1990-1992 роках обіймав посаду заступника директора, з 1992 по 1999 рік — директор «Натів». У 1999 році вийшов у відставку. Вніс істотний внесок в організацію репатріації радянських євреїв в Ізраїль наприкінці 1980-х — початку 1990-х років. Саме Кедмі забезпечив перенаправлення потоку єврейських емігрантів зі США на Ізраїль у жовтні 1989 року, результатом чого стала масова алія початку 1990-х років.

У жовтні 1997 року прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху створив так звану «спеціальну групу» — міжвідомчий комітет, який займався проблемою іранської гонки озброєнь і зв'язками Ірану і Росії у військовій області. Кедмі був одним з ключових членів цього комітету. Пропозиції Кедмі використовувати єврейське лобі в Росії в якості протидії інтересам Тегерану були відкинуті главою уряду. Після цього відносини між Нетаньяху і його керівником канцелярії Авігдором Ліберманом, з одного боку, і Кедмі — з іншого, зіпсувалися.

Кедмі вийшов у відставку в січні 1999 года після кількох великих скандалів у зв'язку з діяльністю «Натів» в Росії. В Ізраїлі проти нього виступили як МЗС (у зв'язку з тим, що співробітники «Натів» діяли під дипломатичним прикриттям), так і спецслужби «Моссад» и «Шабак». Згідно з власним твердженням, після виходу у відставку є пенсіонером і отримує пенсію, рівну пенсії генерала.

У квітні 1999 року під час виборчої кампанії Кедмі ініціював публічне обговорення його розбіжностей з Нетаньяху. Він атакував прем'єр-міністра за «зраду інтересів вихідців з СНД» і «руйнування відносин з Росією». Кедмі підтримав кандидатуру Ехуда Барака і сприяв його підтримці з боку російськомовної громади.

Файл:Яків Кедмі.jpg

2020-06-03T16:31:46Z

Gamma:

Яків Кедмі

Кедмі Яків

2020-06-03T16:15:27Z

Gamma: Створена сторінка: Кедмі «Яша» Яків, Яаков (івр. יעקב קדמי‎; народжений. Яков Иосифович Казаков; 5 березня 194...

Кедмі «Яша» Яків, Яаков (івр. יעקב קדמי‎; народжений. Яков Иосифович Казаков; 5 березня 1947, Москва, СРСР) — ізраїльський державний діяч, керівник спецслужби «Натів» в 1992-1999 роках, експерт з питань військово-політичних та міжнародної політики.

Має істотний політичний вплив у російськомовній громаді та серед російськомовних політиків Ізраїлю.

Життєпис

У 1969 році здійснив алію до Ізраїлю. Служив в Армії Оборони Ізраїлю під час Війни Судного дня.

Професійний розвідник, під дипломатичним прикриттям від 1977 року працював у «Натіві» — спецслужбі Ізраїлю, займався евакуацією євреїв до Ізраїлю із країн, звідки їм було заборонено виїзд, і з гарячих точок. З діяльністю «Натіва» під керівництвом Кедмі пов'язана наймасовіша репатріація євреїв з СРСР до Ізраїлю, з переселенням більш ніж 1 мільйона осіб, що стали частиною соціального явища Велика Алія. Репатріанти із СРСР та пострадянського простору істотно підвищили ВВП Ізраїлю та його обороноздатність, а також створили соціальну базу для російськомовних політиків Ізраїлю.

У 1980-1990-х роках Кедмі був впливовим державним діячем, багато в чому визначав політику Ізраїлю. У 1996-1999 роках був ключовим учасником комітету спецслужб Ізраїлю за прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу з проблематики збройних сил Ірану.

1999 року Кедмі йде у відставку та отримує пенсію, еквівалентну пенсії армійського генерала (алуф).

Народився 5 березня 1947 року у Москві в родині інженерно-технічних працівників. Навчався заочно в Московському інституті інженерів залізничного транспорту і працював на заводі бетонником-арматурником, оскільки був старшим із трьох дітей і допомагав забезпечувати сім'ю[2].

19 лютого 1967 року прийшов до ізраїльського посольства у Москві і сказав, що хоче емігрувати до Ізраїлю. Спроба радянського охоронця затримати його була невдалою. Використовуючи російську нецензурну лексику, Яків Козаков прорвався на територію посольства, де зустрівся з ізраїльським дипломатом Герцлем Амікамом (співробітником «Моссад»від 1955 року). Амікам запідозрив, що акція Казакова є провокацією КДБ, тому не відповів на його прохання дозволити йому імміграцію до Ізраїлю. Через тиждень Казаков знову прийшов до посольства, де Амікам забезпечив його матеріалами та бланками для еміграції до Ізраїлю[3].

11 червня 1967 року, в день, коли СРСР оголосив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем у зв'язку з Шестиденною війною, публічно відмовився від радянського громадянства і зажадав надання йому можливості виїхати до Ізраїлю. У той же день він пробрався до американського посольства у Москві і розмовляв з консулом на тему виїзду до Ізраїлю. 20 травня 1968 року Яків Казаков написав листа до Верховної Ради СРСР, у якому засудив політику антисемітизму, зажадав звільнення від радянського громадянства і проголосив себе громадянином Ізраїлю[4]. У зверненні до депутатів Верховної Ради СРСР він написав:

Я не желаю быть гражданином страны, где евреи подвергаются насильственной ассимиляции, где мой народ лишается своего национального лица и своих культурных ценностей… Я не желаю жить в стране, правительство которой пролило столько еврейской крови… Я не желаю вместе с вами быть соучастником уничтожения государства Израиль…

Джаралла Володимир

2020-06-03T15:50:27Z

Gamma:

[[Файл:Джаралла Володимир.jpg|міні|Джаралла Володимир]]
'''Джаралла Володимир Кадимович''' (рос. ''Джаралла Владимир Кадымович,'' нар. 04 квітня 1971, Ірак) - пропагандист, політолог, колаборант з Криму іракського походження. Прихильник "Партії регіонів", президента-втікача, якого звинуватили у держзраді Україні, Віктора Януковича.

Внесений у базу [https://myrotvorets.center/criminal/dzharalla-vladimir-kadyrovich/ сайту] "Миротворець" як встановлений агент ФСБ Росії.

==Антиукраїнська діяльність==
Один з організаторів проросійських мітингів в Криму навесні 2014 року.

Замах на суверенітет і територіальну цілісність України.

Антиукраїнська пропаганда.

== Зв'язки ==
Потрапити в світ реальної політики допомогла журналістка Надія Полякова. Своїми вчителями вважає "політичного інтелектуала і патріота Криму" Андрія Мальгіна, а також кримського чиновника Володимира Сидорова.

У партійній біографії - робота з «Русским единством» (партія "Руська єдність"), але працював недовго. Через деякий час виявився затребуваний політичною командою Василія Джарти, який 16 березня 2010 він був призначений прем'єр-міністром АРК (помер 17 серпя 2011 року).

Джаралла також обіймав посаду замдиректора Центру вивчення проблем безпеки і співпраці в Причорномор'ї. Був заступником голови Асоціації причорноморських досліджень (станом на 2020 рік не перебуває у процесі припинення). Серед засновників останньої, окрім Джаралли, також Лопухіна Тетяна, Мальгін Андрій.

Джаралла Володимир

2020-06-03T15:31:47Z

Gamma:

[[Файл:Джаралла Володимир.jpg|міні|Джаралла Володимир]]
'''Джаралла Володимир Кадимович''' (рос. ''Джаралла Владимир Кадымович,'' нар. 04 квітня 1971, Ірак) - пропагандист, політолог, колаборант з Криму іракського походження.

Внесений у базу [https://myrotvorets.center/criminal/dzharalla-vladimir-kadyrovich/ сайту] "Миротворець" як встановлений агент ФСБ Росії.

== Антиукраїнська діяльність ==
Один з організаторів проросійських мітингів в Криму навесні 2014 року.

Замах на суверенітет і територіальну цілісність України.

Антиукраїнська пропаганда.

Файл:Джаралла Володимир.jpg

2020-06-03T15:27:08Z

Gamma:

Джаралла Володимир

2020-06-03T15:26:27Z

Gamma: Створена сторінка: Джаралла Володимир Кадимович (рос. Джаралла Владимир Кадымович) - кримський пропаганди...

Джаралла Володимир Кадимович (рос. Джаралла Владимир Кадымович) - кримський пропагандист, політолог, російський колаборант.

Албу Олексій

2020-06-03T15:22:04Z

Gamma:

'''Албу Олексій''' (рос. ''Алексей Албу, нар.'' 6 июля 1985) - колишній депутат Одеської обласної ради від забороненої Комуністичної партії України. В 2006-2007 роках очолював Одеську обласну організацію ленінської комуністичної спілки молоді України. Один із діячів так званого антимайдану в Одесі. Учасник заворушень 2 травня 2014 року на Куликовому полі, був присутній під час пожежі в Будинку профспілок. Перед 9 травня 2014 року втік в окупований Росією Крим, боючись арешту. Був помічником народних депутатів-комуністів Ігоря Калєтніка, Петра Цибенка і Євгена Царькова. Піісля 2 травня 2014 втік до Криму; один з творців емігрантського «Комітету визволення Одеси».
[[Файл:Олексій Албу.jpg|міні|Олексій Албу]]

== Біографія ==
Народився в Одесі в 1985 році. Закінчив другу гімназію. У 2006 році закінчив навчання на факультеті підготовки офіцерів запасу ОІСВ за фахом «військова розвідка», отримав звання молодшого лейтенанта запасу. У 2007 році закінчив Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова і отримав диплом спеціаліста з обліку і аудиту. У тому ж році закінчив партійну школу при ЦК КПУ.

== Погляди ==
Дотримується марксистських поглядів.

== Діяльність ==
У 2004 вступив в комсомол і до лав забороненої нині Комуністичної партії України. Очолив обласну комсомольську організацію в 2006 році. Був заступником обласного виборчого штабу КПУ, помічником народних депутатів Ігоря Калетника, Петра Цибенка і Євгена Царькова. З вересня 2009 по травень 2011 працював директором ТОВ «Видавничий дім« Нова Хвиля».

У 2010 році став депутатом Одеської обласної ради, проте в 2011 був виключений з фракції забороненої нині КПУ і з партії за розбіжності в поглядах з керівництвом КПУ, після чого вступив в нову леворадикальную партію «Об'єднання« Боротьба ».

2 травня 2014 року був присутній під час заворушень на Куликовому полі. Під час пожежі знаходився в Будинку профспілок. Під час пожежі не постраждав. Пізніше заявляв, що був сильно побитий прихильниками Євромайдану після виходу з Будинку профспілок. Вже через два дні брав участь в штурмі Головного управління Національної поліції в Одеській області і звільненні заарештованих учасників заворушень.

Незабаром покинув Одесу і був оголошений в розшук. Втік до анексуваного Росією Крим. Є одним з творців емігрантського «Комітету визволення Одеси», в який входять багато лідерів так званого одеського антимайдану. Він був створений в кінці травня Албу, депутатом Одеської міськради Олександром Васильєвим і з одним з лідерів "Одеської дружини" Дмитром Одіновим, які також переховувались від українських правоохоронних органів в Криму.

Файл:Олексій Албу.jpg

2020-06-03T15:13:10Z

Gamma:

Олексій Албу

Албу Олексій

2020-06-03T15:06:04Z

Gamma:

Албу Олексій (рос. ''Алексей Албу'') -

Народився в Одесі в 1985 році. Закінчив другу гімназію. У 2006 році закінчив навчання на факультеті підготовки офіцерів запасу ОІСВ за фахом «військова розвідка», отримав звання молодшого лейтенанта запасу. У 2007 році закінчив Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова і отримав диплом спеціаліста з обліку і аудиту. У тому ж році закінчив партійну школу при ЦК КПУ.

Дотримується марксистських поглядів. У 2004 вступив в комсомол і КПУ. Очолив обласну комсомольську організацію в 2006 році. Був заступником обласного виборчого штабу забороненої нині Комуністичної партії України, помічником народних депутатів Ігоря Калетника, Петра Цибенка і Євгена Царькова. З вересня 2009 по травень 2011 працював директором ТОВ «Видавничий дім« Нова Хвиля ».

У 2010 році став депутатом Одеської обласної ради, проте в 2011 був виключений з фракції забороненої нині КПУ і з партії за розбіжності в поглядах з керівництвом КПУ, після чого вступив в нову леворадикальную партію «Об'єднання« Боротьба ».

2 травня 2014 року був присутній під час заворушень на Куликовому полі. Під час пожежі знаходився в Будинку профспілок. Під час пожежі не постраждав. Пізніше заявляв, що був сильно побитий прихильниками Євромайдану після виходу з Будинку профспілок. Вже через два дні брав участь в штурмі Головного управління Національної поліції в Одеській області і звільненні заарештованих учасників заворушень.

Незабаром покинув Одесу і був оголошений в розшук. Втік до анексуваного Росією Крим. Є одним з творців емігрантського «Комітету визволення Одеси», в який входять багато лідерів так званого одеського антимайдану. Він був створений в кінці травня Албу, депутатом Одеської міськради Олександром Васильєвим і з одним з лідерів "Одеської дружини" Дмитром Одіновим, які також переховувались від українських правоохоронних органів в Криму.

Албу Олексій

2020-06-03T14:59:26Z

Gamma: Створена сторінка: Албу Олексій (рос. ''Алексей Албу'')

Албу Олексій (рос. ''Алексей Албу'')

Кургінян Сергій

2020-06-03T13:15:30Z

Gamma:

[[Файл:Сергій Кургінян.jpg|міні|Кургінян Сергій]]
'''Кургінян Сергій''' (рос. ''Кургинян Сергей'', нар. 14 листопада 1949, Москва, СРСР) — радянський і російський політолог, громадський і політичний діяч, театральний режисер і лідер «ліво-патріотичного» руху «Суть Часу» («Суть Времени»), антиукраїнський і антиєвропейський пропагандист. Він є прибічником тоталітарної влади в Російській Федерації й агітує за відродження СРСР, ставлячи Росію на чолі цього процесу. Постійний співведучий політичного ток-шоу «Історичний процес» на телеканалі «Росія-1» (Россия-1). Є постійним гостем передач пропагандиста [[Соловйов Володимир|Володимира Соловйова]] на «Росія-1».

==Переконання, погляди==
З повагою ставиться до лідера більшовиків Володимира Леніна і шкодує, що не вдалося врятувати СРСР. За його словами, відчуває особисту провину за розвал СРСР. Просуває наративи про зовнішнє управління Україною, "бандерівців" та "фашизм".

==Співпраця з "ДНР" та "ЛНР"==
Підтримував, в тому числі і фінансово, контрольованих Росією бойовиків "ЛНР" та "ДНР" на Донбасі.

==Біографія==

===Радянський період===
Випускник Московського геологорозвідувального інституту за спеціальністю «геофізика» (1972 рік). Закінчив Театральне училище ім. Б. Щукина (1983) за спеціальністю «режисура драми». Кандидат фізико-математичних наук, науковий співробітник Інституту океанології АН СРСР (1974—1980). До 1986 року числився старшим науковим співробітником в лабораторії прикладної кібернетики Московського геологорозвідувального інституту.

Кургінян був членом комісії по новим театральним формам Союзу театральних діячів РСФСР та ініціатором соціально-економічного експерименту «Театр-студія на колективному підряді». Створена С. Кургіняном ще в студентські роки (1967) театр-студія в 1986 році разом зі студіями М. Розовського, «На Південно-Заході», «Людина» та іншими взяла участь в експерименті «Театр на колективному підряді». За результатами експерименту театр отримав статус державного (театр «На дошках»). Театр С. Кургіняна сповідує філософський і метафізичний підхід до явищ сучасності.

З 80-х років паралельно з театральною діяльністю займається аналізом політичного процесу. У листопаді 1987 року виконком Мосради своїм рішенням N 2622 створив «Експериментальний творчий центр» на базі театру-студії «На дошках» і надав йому комплекс приміщень по Вспольному пер. м. Москви, відкривши фінансування на їх реконструкцію. У січні 1989 року Кургінян очолив створену Мосміськвиконкомом на базі театру організацію нового типу — «Експериментальний Творчий Центр». Неодноразово виїжджав в «гарячі точки» за дорученням ЦК КПРС (потім — керівництва Верховної Ради РРФСР) для проведення незалежної експертизи.

Після неуспішних спроб запропонувати свої послуги секретарю ЦК КПРС Олександру Яковлєву (1987 р.), Голові Президії Верховної Ради РРФСР Віталію Воротнікову та голові КДБ СРСР Віктору Чебрікову (1988 р.) Кургінян був наближений другим (потім першим) секретарем МГК КПРС Юрієм Прокоф'євим та введен в круги Радміну СРСР і ЦК КПРС. У вересні 1990 року на мозковому штурмі в Радміні Кургінян пропонував провести жорсткі конфіскаційні заходи та масові репресії проти «ділків тіньової економіки», викликавши зауваження віце-прем'єра Леоніда Абалкіна: «Це ми вже проходили в 1937 році». Підтримує в той період тісні зв'язки з групою «Союз».

У 1990 році С.Кургінян балотувався в народні депутати РРФСР (по Чертанівському територіальному округу N 58 м. Москви). Передвиборна програма кандидата C.Кургіняна пропонувала стратегію національного порятунку Росії, здатну запобігти розпаду російської економіки, суспільства, держави. Як відповідь на питання, звідки взяти гроші на реалізацію даної програми, в агітаційних матеріалах кандидата С.Кургіняна вказувалося, що Росія щороку втрачає величезні грошові кошти за рахунок несправедливого розподілу між союзними республіками СРСР, на довгобуді і союзних «проектах століття» тощо Росіянам пропонувалося взяти приклад з японців і «скупо і обачливо» вкласти всі вивільнені кошти в програму національного порятунку Росії.

У 1991 році Кургінян відмовився стати радником Горбачова через розбіжності у поглядах на шляхи виведення компартії і країни з тупика. Ідею С. Кургіняна про опору на інтелектуальний шар (насамперед, науково-технічну інтелігенцію) для взяття країною модернізаційного бар'єру підтримував Ю. Прокоф'єв, секретар МГК КПРС. У центрі Москви С. Кургіняну, що об'єднав в Експериментальний творчий центр ряд організацій і лабораторій з розробками проривного характеру, було надано декілька будинків.

===Російський період===
У 1993 році став радником Р. І. Хасбулатова, в ході жовтневих подій 1993 року перебував у будівлі Верховної Ради. Був розробником сценарію поведінки опозиційних сил, альтернативного тому, який був реалізований 3 жовтня («похід на Останкіно»). На його думку, план походу на Останкіно був провокаційний. Кілька разів зривав провокації, що організовувались в середовищі «белодомовцев» (так званий «бунт Соколова» і т. д.), категорично заперечував проти інкорпорації в середу белодомовцев баркашовцев та інших провокаційних елементів. Вів політичний діалог та інформаційну кампанію на користь Верховної Ради. 30 вересня перебувавша всередині будівлі Верховної Ради «партія» прихильників походу на Останкіно домоглася видворення С. Кургіняна як свого небезпечного противника. В цей же день С. Кургінян звернувся до всіх прихильників Верховної Ради з попередженням про підготовку провокації. Попередження було передано по каналах існувавшей на той момент інформаційної системи «Кільце», також з'явилося на стрічках офіційних інформагентств (повний текст в журналі «Росія-XXI», № 8, 1993).

У 1996 році запропонував представникам великого бізнесу об'єднатися і стати на конструктивну продержавну позицію. Результатом цього стал відомий «Лист тринадцяти».

За власними словами, брав участь у відстороненні генерала А. І. Лебедя з посади секретаря Ради безпеки Російської Федерації.

У 2007 році перед виборами президента Росії висловив думку, що «сам принцип президентської влади в Росії — понад фундаментально конституційний, ніж принцип, в якому йдеться про два терміни президентства», а також висловив побоювання, що «якщо Путін спробує зрушити з президентського поста хоча б на міліметр, він розвалить систему».

З липня по грудень 2010 року був співведучим телепрограми «Суд часу».

У 2011 році після з'їзду партії Єдина Росія, коментуючи висунення Д. Медведєвим В. Путіна як кандидата на пост Президента Росії, С. Кургінян сказав, що «процес, який хотіли повернути в бік повернення до радикального лібералізму, в цю сторону не повернувся», а також, що «з десталінізацією радикального лібералізму, поверненням до вже мертвих міфологем і типів соціального та іншого культурного буття, — з цим усім покінчено на найближчий час». Звертаючись до своїх прихильників, С.Кургінян також підкреслив, що цього не сталося завдяки «у тому числі і нашим скромним зусиллям».

Автор і ведучий «антішоу» програми «Суть часу», що публікується з лютого 2011 року на відео-хостингу Vimeo, сайті Експериментального творчого центру та сайті віртуального клубу «Суть часу». У передачі, серед іншого, стверджує думку про месіанську роль Росії в сучасному світі.

З серпня 2011 року — співведучий (разом з Миколою Сванідзе) проекту «Історичний процес» на телеканалі «Росія».

Соловйов Володимир

2020-06-03T13:14:59Z

Gamma:

[[Файл:Володимир Соловйов.jpg|міні|Володимир Соловйов]]
'''Соловйов Володимир Рудольфович''' (рос. ''Соловьев Владимир Рудольфович'', нар. 20 жовтня 1963, Москва, РРФСР, СРСР) — російський телеведучий, публіцист, актор, співак і громадський діяч єврейського походження, рупор Кремля. Член російської політичної партії «Єдина Росія». Відомий своїми антиукраїнськими висловами та пропагандою.

Має нерухомість в Італії, а також посвідчення італійського резидента.

У серпні 2014 включений Україною до списку санкцій за позицію щодо війни на сході України та анексії Криму Росією.

==Антиукраїнська позиція==
Ведучий передач «Поєдинок» і «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим» на каналі «Росія-1», «Ранок з Володимиром Соловйовим та Ганною Шафран» на «Вести ФМ». На даних програмах він неодноразово вдавався до українофобської риторики. Зокрема називав євромайданівців фашистами та висловив думку, що у всіх наркоманів і повій українська прописка. На «Марші правди» 14 квітня 2014 року в Москві названий одним із переможців у журналістській брехні, разом із Дмитром Кисельовим і Катериною Андреєвою.

==Скандали==
19 жовтня 2006 брав участь в теледебатах як ведучий між кандидатами на посаду голови міського округу Самара Віктором Тархова і Георгієм Лиманським. Під час і після ефіру Тархов був ображений Соловйовим. Після цього ображений кандидат подав позов на 10 млн рублів проти журналіста. Через півтора року суд першої інстанції частково задовольнив позов, постановивши стягнути з відповідача 70000 рублів.

У 2011 році Релігійна громада євреїв Азербайджану послала ноту протесту керівництву радіостанції «Вести FM», а також в Російський Єврейський Конгрес, проти висловлення Соловйова про Азербайджанську Республіку в ефірі «Вести FM».

У лютому 2014 НДУ «Вища школа економіки» сприйняв як образу згадку вишу під час дискусії Соловйова зі студентами навчального закладу. 19 лютого в ефірі передачі «Повний контакт» на радіо «Вести FM» він оголосив про те, що «під егідою» факультету прикладної політології у виші діють «організовані терористичні угруповання», які готують «майданівське підпілля». У заяві зазначено, що у виші негативно поставилися як до висловлювань Соловйова, так і до реплік учнів, а спроби пов'язати навчальний заклад з політичною позицією учасників скандалу там розцінюють як провокацію.

У червні 2014 знаходячись в Камбоджі бізнесмен Сергій Полонський звернувся в Савеловський суд Москви з позовом про захист честі й компенсації моральної шкоди у розмірі 200 000 000 рублів до радіостанції «Вести FM» і Соловйова через його ефір в листопада 2013 року.

Влаштував скандал в соцмережах, образивши користувача Twitter за питання про вартість годинника дочки. Користувач соцмережі з ніком Neiswestnij звернув увагу на фото дочки Соловйова, опубліковане їм в Instagram. На руці дівчини були годинник, що нагадують Apple Watch, вартість яких в офіційному магазині досягає одного мільйона рублів.

== Нерухомість, закордонна власність ==
Російський Фонд боротьби з корупцією, керований Олексієм Навальним, виявив, що Соловйов окрім квартири в елітному кварталі Москви площею 160 м² та мінімальною вартістю 13 млн рублів, яка згодом виросла до розмірів 450 м² ціною 250 млн рублів; має дачу в Передєлкіно площею 1.046 м² та ділянкою розміром 60 соток (оцінюється у 3.000.000 $).

Крім власного будинку в Росії має нерухомість в Італії, а саме 3-поверхову 16-кімнатну віллу у фешенебельній курортній зоні узбережжя озера Комо вартістю 4.500.000 €.

Розмір статку Соловйова фонд Навального оцінює в мінімум мільярд російських рублів або більш $17 млн.

Крім того Соловйов має посвідчення резидента Італії, там мешкає його сім'я.

Соловйов Володимир

2020-06-03T13:05:22Z

Gamma:

[[Файл:Володимир Соловйов.jpg|міні|Володимир Соловйов]]
'''Соловйов Володимир Рудольфович''' (рос. ''Соловьев Владимир Рудольфович'', нар. 20 жовтня 1963, Москва, РРФСР, СРСР) — російський телеведучий, публіцист, актор, співак і громадський діяч єврейського походження, рупор Кремля. Член російської політичної партії «Єдина Росія». Відомий своїми антиукраїнськими висловами та пропагандою.

Має нерухомість в Італії, а також посвідчення італійського резидента.

У серпні 2014 включений Україною до списку санкцій за позицію щодо війни на сході України та анексії Криму Росією.

== Антиукраїнська позиція ==
Ведучий передач «Поєдинок» і «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим» на каналі «Росія-1», «Ранок з Володимиром Соловйовим та Ганною Шафран» на «Вести ФМ». На даних програмах він неодноразово вдавався до українофобської риторики. Зокрема називав євромайданівців фашистами та висловив думку, що у всіх наркоманів і повій українська прописка. На «Марші правди» 14 квітня 2014 року в Москві названий одним із переможців у журналістській брехні, разом із Дмитром Кисельовим і Катериною Андреєвою.

== Скандали ==
19 жовтня 2006 брав участь в теледебатах як ведучий між кандидатами на посаду голови міського округу Самара Віктором Тархова і Георгієм Лиманським. Під час і після ефіру Тархов був ображений Соловйовим. Після цього ображений кандидат подав позов на 10 млн рублів проти журналіста. Через півтора року суд першої інстанції частково задовольнив позов, постановивши стягнути з відповідача 70000 рублів.

У 2011 році Релігійна громада євреїв Азербайджану послала ноту протесту керівництву радіостанції «Вести FM», а також в Російський Єврейський Конгрес, проти висловлення Соловйова про Азербайджанську Республіку в ефірі «Вести FM».

У лютому 2014 НДУ «Вища школа економіки» сприйняв як образу згадку вишу під час дискусії Соловйова зі студентами навчального закладу. 19 лютого в ефірі передачі «Повний контакт» на радіо «Вести FM» він оголосив про те, що «під егідою» факультету прикладної політології у виші діють «організовані терористичні угруповання», які готують «майданівське підпілля». У заяві зазначено, що у виші негативно поставилися як до висловлювань Соловйова, так і до реплік учнів, а спроби пов'язати навчальний заклад з політичною позицією учасників скандалу там розцінюють як провокацію.

У червні 2014 знаходячись в Камбоджі бізнесмен Сергій Полонський звернувся в Савеловський суд Москви з позовом про захист честі й компенсації моральної шкоди у розмірі 200 000 000 рублів до радіостанції «Вести FM» і Соловйова через його ефір в листопада 2013 року.

Влаштував скандал в соцмережах, образивши користувача Twitter за питання про вартість годинника дочки. Користувач соцмережі з ніком Neiswestnij звернув увагу на фото дочки Соловйова, опубліковане їм в Instagram. На руці дівчини були годинник, що нагадують Apple Watch, вартість яких в офіційному магазині досягає одного мільйона рублів.

Файл:Володимир Соловйов.jpg

2020-06-03T12:57:25Z

Gamma:

Володимир Соловйов

Соловйов Володимир

2020-06-03T12:43:56Z

Gamma: Створена сторінка: Соловйов Володимир Рудольфович (рос. ''Соловьев Владимир Рудольфович'', нар. 20 жовтня 1963,...

Соловйов Володимир Рудольфович (рос. ''Соловьев Владимир Рудольфович'', нар. 20 жовтня 1963, Москва, РРФСР, СРСР) — російський телеведучий, публіцист, актор, співак і громадський діяч єврейського походження, рупор Кремля. Член російської політичної партії «Єдина Росія». Відомий своїми антиукраїнськими висловами та пропагандою.

Має нерухомість в Італії, а також посвідчення італійського резидента.

У серпні 2014 включений Україною до списку санкцій за позицію щодо війни на сході України та анексії Криму Росією.

Антиукраїнська позиція

Ведучий передач «Поєдинок» і «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим» на каналі «Росія-1», «Ранок з Володимиром Соловйовим та Ганною Шафран» на «Вести ФМ». На даних програмах він неодноразово вдавався до українофобської риторики. Зокрема називав євромайданівців фашистами та висловив думку, що у всіх наркоманів і повій українська прописка. На «Марші правди» 14 квітня 2014 року в Москві названий одним із переможців у журналістській брехні, разом із Дмитром Кисельовим і Катериною Андреєвою.

Скандали

19 жовтня 2006 брав участь в теледебатах як ведучий між кандидатами на посаду голови міського округу Самара Віктором Тархова і Георгієм Лиманським. Під час і після ефіру Тархов був ображений Соловйовим. Після цього ображений кандидат подав позов на 10 млн рублів проти журналіста. Через півтора року суд першої інстанції частково задовольнив позов, постановивши стягнути з відповідача 70000 рублів.

У 2011 році Релігійна громада євреїв Азербайджану послала ноту протесту керівництву радіостанції «Вести FM», а також в Російський Єврейський Конгрес, проти висловлення Соловйова про Азербайджанську Республіку в ефірі «Вести FM».

У лютому 2014 НДУ «Вища школа економіки» сприйняв як образу згадку вишу під час дискусії Соловйова зі студентами навчального закладу. 19 лютого в ефірі передачі «Повний контакт» на радіо «Вести FM» він оголосив про те, що «під егідою» факультету прикладної політології у виші діють «організовані терористичні угруповання», які готують «майданівське підпілля». У заяві зазначено, що у виші негативно поставилися як до висловлювань Соловйова, так і до реплік учнів, а спроби пов'язати навчальний заклад з політичною позицією учасників скандалу там розцінюють як провокацію.

У червні 2014 знаходячись в Камбоджі бізнесмен Сергій Полонський звернувся в Савеловський суд Москви з позовом про захист честі й компенсації моральної шкоди у розмірі 200 000 000 рублів до радіостанції «Вести FM» і Соловйова через його ефір в листопада 2013 року.

Влаштував скандал в соцмережах, образивши користувача Twitter за питання про вартість годинника дочки. Користувач соцмережі з ніком Neiswestnij звернув увагу на фото дочки Соловйова, опубліковане їм в Instagram. На руці дівчини були годинник, що нагадують Apple Watch, вартість яких в офіційному магазині досягає одного мільйона рублів.

Кургінян Сергій

2020-06-03T12:31:25Z

Gamma:

[[Файл:Сергій Кургінян.jpg|міні|Кургінян Сергій]]
'''Кургінян Сергій''' (рос. ''Кургинян Сергей'', нар. 14 листопада 1949, Москва, СРСР) — радянський і російський політолог, громадський і політичний діяч, театральний режисер і лідер «ліво-патріотичного» руху «Суть Часу» («Суть Времени»), антиукраїнський і антиєвропейський пропагандист. Він є прибічником тоталітарної влади в Російській Федерації й агітує за відродження СРСР, ставлячи Росію на чолі цього процесу. Постійний співведучий політичного ток-шоу «Історичний процес» на телеканалі «Росія-1» (Россия-1). Є постійним гостем передач пропагандиста Володимира Соловйова на «Росія-1».

==Переконання, погляди==
З повагою ставиться до лідера більшовиків Володимира Леніна і шкодує, що не вдалося врятувати СРСР. За його словами, відчуває особисту провину за розвал СРСР. Просуває наративи про зовнішнє управління Україною, "бандерівців" та "фашизм".

==Співпраця з "ДНР" та "ЛНР"==
Підтримував, в тому числі і фінансово, контрольованих Росією бойовиків "ЛНР" та "ДНР" на Донбасі.

== Біографія ==

=== Радянський період ===
Випускник Московського геологорозвідувального інституту за спеціальністю «геофізика» (1972 рік). Закінчив Театральне училище ім. Б. Щукина (1983) за спеціальністю «режисура драми». Кандидат фізико-математичних наук, науковий співробітник Інституту океанології АН СРСР (1974—1980). До 1986 року числився старшим науковим співробітником в лабораторії прикладної кібернетики Московського геологорозвідувального інституту.

Кургінян був членом комісії по новим театральним формам Союзу театральних діячів РСФСР та ініціатором соціально-економічного експерименту «Театр-студія на колективному підряді». Створена С. Кургіняном ще в студентські роки (1967) театр-студія в 1986 році разом зі студіями М. Розовського, «На Південно-Заході», «Людина» та іншими взяла участь в експерименті «Театр на колективному підряді». За результатами експерименту театр отримав статус державного (театр «На дошках»). Театр С. Кургіняна сповідує філософський і метафізичний підхід до явищ сучасності.

З 80-х років паралельно з театральною діяльністю займається аналізом політичного процесу. У листопаді 1987 року виконком Мосради своїм рішенням N 2622 створив «Експериментальний творчий центр» на базі театру-студії «На дошках» і надав йому комплекс приміщень по Вспольному пер. м. Москви, відкривши фінансування на їх реконструкцію. У січні 1989 року Кургінян очолив створену Мосміськвиконкомом на базі театру організацію нового типу — «Експериментальний Творчий Центр». Неодноразово виїжджав в «гарячі точки» за дорученням ЦК КПРС (потім — керівництва Верховної Ради РРФСР) для проведення незалежної експертизи.

Після неуспішних спроб запропонувати свої послуги секретарю ЦК КПРС Олександру Яковлєву (1987 р.), Голові Президії Верховної Ради РРФСР Віталію Воротнікову та голові КДБ СРСР Віктору Чебрікову (1988 р.) Кургінян був наближений другим (потім першим) секретарем МГК КПРС Юрієм Прокоф'євим та введен в круги Радміну СРСР і ЦК КПРС. У вересні 1990 року на мозковому штурмі в Радміні Кургінян пропонував провести жорсткі конфіскаційні заходи та масові репресії проти «ділків тіньової економіки», викликавши зауваження віце-прем'єра Леоніда Абалкіна: «Це ми вже проходили в 1937 році». Підтримує в той період тісні зв'язки з групою «Союз».

У 1990 році С.Кургінян балотувався в народні депутати РРФСР (по Чертанівському територіальному округу N 58 м. Москви). Передвиборна програма кандидата C.Кургіняна пропонувала стратегію національного порятунку Росії, здатну запобігти розпаду російської економіки, суспільства, держави. Як відповідь на питання, звідки взяти гроші на реалізацію даної програми, в агітаційних матеріалах кандидата С.Кургіняна вказувалося, що Росія щороку втрачає величезні грошові кошти за рахунок несправедливого розподілу між союзними республіками СРСР, на довгобуді і союзних «проектах століття» тощо Росіянам пропонувалося взяти приклад з японців і «скупо і обачливо» вкласти всі вивільнені кошти в програму національного порятунку Росії.

У 1991 році Кургінян відмовився стати радником Горбачова через розбіжності у поглядах на шляхи виведення компартії і країни з тупика. Ідею С. Кургіняна про опору на інтелектуальний шар (насамперед, науково-технічну інтелігенцію) для взяття країною модернізаційного бар'єру підтримував Ю. Прокоф'єв, секретар МГК КПРС. У центрі Москви С. Кургіняну, що об'єднав в Експериментальний творчий центр ряд організацій і лабораторій з розробками проривного характеру, було надано декілька будинків.

=== Російський період ===
У 1993 році став радником Р. І. Хасбулатова, в ході жовтневих подій 1993 року перебував у будівлі Верховної Ради. Був розробником сценарію поведінки опозиційних сил, альтернативного тому, який був реалізований 3 жовтня («похід на Останкіно»). На його думку, план походу на Останкіно був провокаційний. Кілька разів зривав провокації, що організовувались в середовищі «белодомовцев» (так званий «бунт Соколова» і т. д.), категорично заперечував проти інкорпорації в середу белодомовцев баркашовцев та інших провокаційних елементів. Вів політичний діалог та інформаційну кампанію на користь Верховної Ради. 30 вересня перебувавша всередині будівлі Верховної Ради «партія» прихильників походу на Останкіно домоглася видворення С. Кургіняна як свого небезпечного противника. В цей же день С. Кургінян звернувся до всіх прихильників Верховної Ради з попередженням про підготовку провокації. Попередження було передано по каналах існувавшей на той момент інформаційної системи «Кільце», також з'явилося на стрічках офіційних інформагентств (повний текст в журналі «Росія-XXI», № 8, 1993).

У 1996 році запропонував представникам великого бізнесу об'єднатися і стати на конструктивну продержавну позицію. Результатом цього стал відомий «Лист тринадцяти».

За власними словами, брав участь у відстороненні генерала А. І. Лебедя з посади секретаря Ради безпеки Російської Федерації.

У 2007 році перед виборами президента Росії висловив думку, що «сам принцип президентської влади в Росії — понад фундаментально конституційний, ніж принцип, в якому йдеться про два терміни президентства», а також висловив побоювання, що «якщо Путін спробує зрушити з президентського поста хоча б на міліметр, він розвалить систему».

З липня по грудень 2010 року був співведучим телепрограми «Суд часу».

У 2011 році після з'їзду партії Єдина Росія, коментуючи висунення Д. Медведєвим В. Путіна як кандидата на пост Президента Росії, С. Кургінян сказав, що «процес, який хотіли повернути в бік повернення до радикального лібералізму, в цю сторону не повернувся», а також, що «з десталінізацією радикального лібералізму, поверненням до вже мертвих міфологем і типів соціального та іншого культурного буття, — з цим усім покінчено на найближчий час». Звертаючись до своїх прихильників, С.Кургінян також підкреслив, що цього не сталося завдяки «у тому числі і нашим скромним зусиллям».

Автор і ведучий «антішоу» програми «Суть часу», що публікується з лютого 2011 року на відео-хостингу Vimeo, сайті Експериментального творчого центру та сайті віртуального клубу «Суть часу». У передачі, серед іншого, стверджує думку про месіанську роль Росії в сучасному світі.

З серпня 2011 року — співведучий (разом з Миколою Сванідзе) проекту «Історичний процес» на телеканалі «Росія».

Кургінян Сергій

2020-06-03T12:23:35Z

Gamma:

Файл:Сергій Кургінян.jpg

2020-06-03T12:21:59Z

Gamma:

Кургінян Сергій

2020-06-03T12:20:53Z

Gamma: Створена сторінка: Кургінян Сергій (рос. ''Кургинян Сергей'', нар. 14 листопада 1949, Москва, СРСР) — радянський...

Кургінян Сергій (рос. ''Кургинян Сергей'', нар. 14 листопада 1949, Москва, СРСР) — радянський і російський політолог, громадський і політичний діяч, театральний режисер і лідер «ліво-патріотичного» руху «Суть Часу» («Суть Времени»). Він є прибічником тоталітарної влади в Російській Федерації й агітує за відродження СРСР, ставлячи Росію на чолі цього процесу. Постійний співведучий політичного ток-шоу «Історичний процес» на телеканалі «Росія-1» (Россия-1).

Переконання, погляди

З повагою ставиться до Леніна і шкодує, що не вдалося врятувати СРСР. За його словами, відчуває особисту провину за розвал СРСР. Просуває наративи про зовнішнє управління Україною, "бандерівців" та "фашизм".

Співпраця з ДНР та ЛНР

Підтримував, в тому числі і фінансово, "ЛНР" та "ДНР".

Дроздов Остап

2020-06-02T19:02:13Z

Gamma:

[[Файл:Остап Дроздов.jpg|міні|Остап Дроздов]]
'''Дроздов Остап''' (рос. ''Дроздов Остап'') - скандальний український письменник, журналіст, колишній ведучий хард-ток-шоу «Drozdov» та політичного ток-шоу «Прямим текстом». Дроздов своїми закликами до геноциду жителів окупованих Росією Криму та Донбасу розпалює міжнаціональну ворожнечу і провокує конфлікти. Він вважає, що українці не мають права розмовляти російською мовою, чим актуалізує мовне питання, за допомогою якого, серед іншого, Росія намагається розколоти Україну. Доздова називають українофобом, він є інструментом російських пропагандистських ресурсів.
<br />
[[Файл:Дроздов.jpg|міні|Інформаційний привід, створений Остапом Дроздовим для рупорів Кремля (Скріншот сайту "РИА Новости")]]
Програми «Прямим текстом» та «Drozdov» до 2019 року виходили на телеканалі [[ZIK]]. Після придбання каналу Тарасом Козаком (близьким до проросійського політика [[Медведчук, Віктор Володимирович|Віктора Медведчука]]), Дроздов покинув телеканал. Із вересня 2019 веде авторську програму «Drozdov прямим текстом», яка виходить на телеканалі НТА і ютуб-каналі DROZDOV.

Файл:Дроздов.jpg

2020-06-02T19:01:36Z

Gamma:

Інформаційний привід, створений Остапом Дроздовим для рупорів Кремля

Файл:Остап Дроздов.jpg

2020-06-02T18:52:56Z

Gamma:

Остап Дроздов

Vesti.ua

2020-06-02T18:39:35Z

Gamma:

[[Файл:Вести.юа.jpg|міні|Vesti.ua]]
"Vesti.ua" (укр. ''"Вісті.юа", "Вісті Україна"'') - інтернет-портал газети "[[«Вести», газета|Вести]]". Виданню характерні прокремлівська позиція та ведення антиукраїнської пропаганди.

Належить холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]<nowiki/>», власницею якого є цивільна дружина олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]] (колишній чоловік - проросійський політолог [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]]). Холдинг створений в 2013 році колишнім головним редактором газети «Сегодня» [[Гужва Ігор|Ігорем Гужвою]] (позиціонувався як власник холдингу до 29 липня 2015 року), який сьогодні є засновником і головним редактором [[Страна.юа|«Страна.юа»]].

Ряд колишніх журналістів медіахолдингу "Мультимедіа Інвест Груп" називали Клименка справжнім власником компанії, натомість публічно таким себе називав [[Гужва Ігор|Ігор Гужва]]. У липні 2015 року Гужва оголосив про продаж своєї частки і відхід з поста глави холдингу і редактора газети «<nowiki/>[[«Вести», газета|Вести]]<nowiki/>».

День запуску "Vesti.ua" - 14 травня 2013 року.

Мультимедиа Инвест Групп

2020-06-02T18:38:05Z

Gamma:

[[Файл:Вести холдинг.jpg|міні|Медіахолдинг, засновником якого називав себе Ігор Гужва]]
'''«Мультимедиа Инвест Групп»''' (укр. «''Мультимедіа Інвест Груп»'') - проросійський медіахолдинг в Україні, створений в 2013 році колишнім головним редактором газети «Сегодня» [[Гужва Ігор|Ігорем Гужвою]] (позиціонувався як власник холдингу до 29 липня 2015 року), який сьогодні є засновником і головним редактором «[[Страна.юа]]».

В «Мультимедіа Інвест Груп» входять щоденна всеукраїнська газета «<nowiki/>[[«Вести», газета|Вести]]<nowiki/>», інтернет-видання «<nowiki/>[[Vesti.ua]]<nowiki/>», щотижневий журнал «Вести. Репортер», телеканал UBR і радіостанція «Радио Вести».

З кінця липня 2015 року офіційною власницею холдингу є [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]] - цивільна дружина [[Клименко Олександр|Олександа Клименка]], олігарха-втікача, який після Революції Гідності, живе у Росії. Її колишній чоловік - проросійський блогер [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]].

Ряд колишніх журналістів медіахолдингу "Мультимедіа Інвест Груп" називали Клименка справжнім власником компанії, натомість публічно таким себе називав [[Гужва Ігор|Ігор Гужва]]. У липні 2015 року Гужва оголосив про продаж своєї частки і відхід з поста глави холдингу і редактора газети «<nowiki/>[[«Вести», газета|Вести]]<nowiki/>».

<br />

Файл:Вести холдинг.jpg

2020-06-02T18:32:16Z

Gamma:

Медіахолдинг, створений Ігорем Гужвою

Vesti.ua

2020-06-02T18:28:41Z

Gamma:

[[Файл:Вести.юа.jpg|міні|Vesti.ua]]
"Vesti.ua" (укр. ''"Вісті.юа", "Вісті Україна"'') - інтернет-портал газети "[[«Вести», газета|Вести]]". Виданню характерні прокремлівська позиція та ведення антиукраїнської пропаганди.

Належить холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]<nowiki/>», власницею якого є цивільна дружина олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]] (колишній чоловік - проросійський політолог [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]]). Холдинг створений в 2013 році колишнім головним редактором газети «Сегодня» [[Гужва Ігор|Ігорем Гужвою]] (позиціонувався як власник холдингу до 29 липня 2015 року), який сьогодні є засновником і головним редактором [[Страна.юа|«Страна.юа»]].

День запуску "Vesti.ua" - 14 травня 2013 року.

Файл:Вести.юа.jpg

2020-06-02T18:26:17Z

Gamma:

Vesti.ua

2020-06-02T18:21:21Z

Gamma: Створена сторінка: "Vesti.ua" ("Вісті.юа", "Вісті Україна") - інтернет-портал газети "Вести". День запуску - 14 травня...

"Vesti.ua" ("Вісті.юа", "Вісті Україна") - інтернет-портал газети "Вести". День запуску - 14 травня 2013 року.

«Вести», газета

2020-06-02T18:18:15Z

Gamma:

«Вести» (укр. «Вісті») - щоденна російськомовна газета в Україні, яку поширюють безкоштовно у великих містах. Виданню характерна прокремлівська позиція та ведення антиукраїнської пропаганди. Належить холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]<nowiki/>», власницею якого є цивільна дружина олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]] (колишній чоловік - проросійський політолог [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]]).
[[Файл:Вести.jpg|міні|Газета "Вести"]]
Перший номер газети вийшов 14 травня 2013 року. За даними самої газети, вона виходить найбільшим тиражем серед щоденних видань України — 350 тисяч щодня. Онлайн версія гезети - інтернет-портал Vesti.ua.

==Історія створення==
У лютому 2013 року колишній оглядач газети «Сегодня» Олександр Чаленко повідомив про повернення в Україну колишнього головного редактора «Сегодня» [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]] з Москви, де він працював шеф-редактором газети «Московские новости», та створення ним нової газети на російські інвестиції. З його слів, до нового проекту Гужви переходили працівники газети «Сегодня».

У березні того ж року повідомлялося, що в новий проект Ігоря Гужви переходять цілі відділи працівників газети «Сегодня», включаючи маркетологів, дизайнерів, комп'ютерників та водіїв. Ставка звичайного журналіста у новій газеті становила близько $1000, при тому що установчі інвестиції покривали три роки роботи газети.

У квітні 2013 повідомлялося, що редакцію газети «Сегодня» покинули 52 журналісти. Нову газету «Вести», натомість, у медійних колах пов'язували з Віктором Медведчуком. У травні 2014 року було опубліковано документ з тих, що були знайдені у Межигір'ї, з якого випливає, що до газети «Вести» мав стосунок олігарх Сергій Курченко, оскільки юридичними питаннями газети займалась юрист групи компаній «СЕПЕК» Анна Ситник.

У травні 2014 року в редакції газети «Вести» відбувся обшук. Водночас податковою міліцією було заблоковано рахунки ТОВ «Вісті Мас-Медіа» та [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]], яким інкримінувалися фіктивне підприємництво, відмивання доходів та ухилення від сплати податків. Досудовим розслідуванням встановлено, що на рахунок ТОВ «Вісті Мас-Медіа» від фіктивної фірми надійшли кошти у сумі 93,6 млн грн, які потім були легалізовані. Головний редактор газети «Вести» [[Гужва Ігор|Ігор Гужва]] розцінив подібні дії з боку правоохоронних органів як політичний тиск.

У жовтні 2014 року стало відомо, що у видавця газети «Вести» — ТОВ «Інновація і рішення» — змінився власник. Замість Андрія Кошевого ним стала кіпрська компанія IG Media Ltd (укр. «АйДжи Медіа Лтд») з міста Нікосія.

У січні 2016 року стало відомо, що, за даними холдингу «Вести», змінюється система поширення газети — з метою розширити аудиторію. З деяких точок біля станцій метро дистриб'ютори перемістяться на світлофори і перехрестя. Водночас, у ЗМІ з'явилась інформація, мовляв газету припиняють поширювати безкоштовно.

==Власність і фінансування==
Газета «Вести» входить до холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа інвест груп]]<nowiki/>», якому також належить телеканал UBR, тижневий журнал «Вести. Репортёр», «Радио Вести» і сайт vest-ukr.com. На момент створення медіахолдингу у 2013 році, він мав назву «Мультимедіа-інвест груп», а однойменне ТОВ входило в його структуру власності. Холдинг формально належав [[Гужва Ігор|Ігорю Гужві]], він його розбудовував на кредитні гроші. Однак походження цих коштів — не з'ясоване.

Наприкінці 2014 року у ЗМІ з'явилась версія про те, що холдинг фінансує [[Клименко Олександр|Олександр Клименко]]. Тоді само згадували, що весь 2014 рік з газетою була пов'язана екс-прес-секретар Клименка [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]].

29 липня 2015 року стало відомо, що головний редактор і керівник холдингу «Мультимедіа інвест груп» Ігор Гужва, який називав себе власником газети й холдингу, залишив медіахолдинг «Вести Украина». Він продав свою частку та звільнився з посади головного редактора газети. Офіційні права власності на всі активи медіахолдингу з того часу належать кіпрській компанії Media Holding Vesti Ukraine. Раду директорів холдингу очолила Ольга Семченко.

15 вересня 2015 року головним редактором газети «Вести» призначили Оксану Омельченко, яка працює у виданні з початку його заснування і з липня виконувала обов'язки головного редактора видання, змінивши на цій посаді Ігоря Гужву.

==Критика==

===Експертів===
У лютому 2015 року експерти Інституту масової інформації Оксана Романюк і Олена Голуб зафіксували в газеті «Весті» серйозні порушення журналістських стандартів. Інститут підготував звернення до Комісії з журналістської етики з проханням дати оцінку фактам, наведеним у цій статті, та ще низці фактів.

У березні 2015 року кандидат наук із соціальних комунікацій, письменник, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Артем Захарченко провів контент-аналіз газети. За його даними аналіз засвідчив, що «газета „Вести“ фактично у кожному номері транслює 2-4 тези російської пропаганди. Крім того, видання послідовно створює негативний образ суспільно-політичної реальності в Україні».

У травні 2015 року стало відомо про використання газетою «Вести» практики, притаманної російським пропагандистським телеканалам LifeNews і НТВ. А саме — представники видання беруть коментарі, називаючись журналістами неіснуючих або інших видань.

У вересні 2015 року, за місяць до проведення місцевих виборів, представники Громадянської мережі ОПОРА виявили ознаки джинси у київському випуску газети «Вести» від 24 вересня. Експерти зазначили, що видання маніпулює виборцями та робить припущення, не спираючись навіть на результати соціологічних досліджень, які мають бути оприлюднені відповідно до вимог Законодавства України.

Відповідно до результатів дослідження, станом на вересень 2015 року пропагандистський контент газети «Вести» не змінився попри відставку з посади головного редактора видання [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]].

У дослідженні 2018 року від [https://texty.org.ua/ Texty.org.ua], видання назване одним із провідних проросійських видань в Україні.

===Громадськості===
Активісти кампанії «Не купуй російське!» після Євромайдану проводять одиночні акції біля пунктів роздавання газети «Вісті» у Києві. Молоді люди закликають брати і викидати газети у смітник, називаючи її «кремлівською пропагандою».

Наприкінці червня 2014 року активісти анонсували громадську кампанію, яка за словами її організаторів, покликана «припинити розповсюдження антиукраїнської пропаганди» газетою. Активісти стверджують, що газета «Вести» була створена восени минулого року за фінансової підтримки олігарха Сергія Курченка і сина колишнього президента Олександра Януковича. З їхніх слів, під час подій на Євромайдані газета «відзначилася постійними безпідставними наклепами на учасників протесту, відійшла від принципів об'єктивної журналістики і стала щоденним рупором режиму Януковича».

27 червня 2014 року активісти у Києві, під офісом газети, провели акцію протесту.

28 квітня 2015 року в Києві, біля пунктів безкоштовного роздавання газети поблизу станцій метро та у вагонах метрополітену, активісти, зокрема руху «Відсіч», провели театралізовані акції «Вєсті читають тільки зомбі» з використанням образу зомбі. Молоді люди таким чином показували, що вміст видання — російська пропаганда. Під час проведення акцій дівчата-активісти отримали травми через напади невідомих. У подальшому активісти провели подібні акції у травні, червні та липні. Під час проведення на активістів нападали молодики, схожі на тітушок, також журналісти та активісти стикались із протиправними діями міліції, активісти та перехожі — з нападами представників газети. Із 27 травня активісти також поширюють листівки з інформацією про газету. 21 червня в Києві активісти організували «марш зомбі» до будівлі Служби безпеки України, яким вимагали закрити газету «Вести». У вересні 2015 року активісти «Відсічі» поновили акції проти газети, зауваживши, що контент після часткової зміни власників видання лишився таким самим. 31 жовтня активісти долучилися до зомбі-параду в Києві, присвяченому відзначенню Геловіна, в образах зомбі, які читають газету «Вести».

==='''Органів влади'''===
У квітні 2015 року Служба безпеки України звинуватила газету в підтримці сепаратизму, а саме — в публікації низки статей, спрямованих на порушення територіальної цілісності держави Україна. Окрім того, газету звинуватили в отриманні фінансування з нелегальних джерел.

У травні 2015 року Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони визнав діяльність газети «Вести» такою, що становить загрозу національній безпеці України, дестабілізує суспільну ситуацію та створює сприятливий фон для російської агресії. Комітет звернувся до правоохоронних органів та профільних відомств з вимогою припинити деструктивну діяльність газети відповідно до чинного законодавства.

==Інші скандали==
У серпні 2015 року в одному з випусків газети «Вести» видання применшило площу України — замість 603 тис. кв. км вказало 576 тис. кв. км. Саме стільки складає площа України без анексованого Криму. Пізніше на сайті видання вказані дані виправили, але друкована версія вийшла у початковому вигляді.

==Офіс==
У 2014 році головний офіс видання був розташований у Києві за адресою: 01004, вул. Велика Васильківська, 4-в. Станом на 2015 рік головний офіс розташований за іншою адресою у Києві, у бізнес-центрі «Gulliver», який належить Віктору Поліщуку: 01001, пл. Спортивна, 1-а, 32 поверх. Самі офісні приміщення у бізнес-центрі нібито належать [[Клименко Олександр|Олександру Клименку]].

«Вести», газета

2020-06-02T18:17:45Z

Gamma:

«Вести» (укр. «Вісті») - щоденна російськомовна газета в Україні, яку поширюють безкоштовно у великих містах. Виданню характерна прокремлівська позиція та ведення антиукраїнської пропаганди. Належить холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]<nowiki/>», власницею якого є цивільна дружина олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]] (колишній чоловік - проросійський політолог [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]]).
[[Файл:Вести.jpg|міні|Газета "Вести"]]
Перший номер газети вийшов 14 травня 2013 року. За даними самої газети, вона виходить найбільшим тиражем серед щоденних видань України — 350 тисяч щодня. Онлайн версія гезети - Vesti.ua.

== Історія створення ==
У лютому 2013 року колишній оглядач газети «Сегодня» Олександр Чаленко повідомив про повернення в Україну колишнього головного редактора «Сегодня» [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]] з Москви, де він працював шеф-редактором газети «Московские новости», та створення ним нової газети на російські інвестиції. З його слів, до нового проекту Гужви переходили працівники газети «Сегодня».

У березні того ж року повідомлялося, що в новий проект Ігоря Гужви переходять цілі відділи працівників газети «Сегодня», включаючи маркетологів, дизайнерів, комп'ютерників та водіїв. Ставка звичайного журналіста у новій газеті становила близько $1000, при тому що установчі інвестиції покривали три роки роботи газети.

У квітні 2013 повідомлялося, що редакцію газети «Сегодня» покинули 52 журналісти. Нову газету «Вести», натомість, у медійних колах пов'язували з Віктором Медведчуком. У травні 2014 року було опубліковано документ з тих, що були знайдені у Межигір'ї, з якого випливає, що до газети «Вести» мав стосунок олігарх Сергій Курченко, оскільки юридичними питаннями газети займалась юрист групи компаній «СЕПЕК» Анна Ситник.

У травні 2014 року в редакції газети «Вести» відбувся обшук. Водночас податковою міліцією було заблоковано рахунки ТОВ «Вісті Мас-Медіа» та [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]], яким інкримінувалися фіктивне підприємництво, відмивання доходів та ухилення від сплати податків. Досудовим розслідуванням встановлено, що на рахунок ТОВ «Вісті Мас-Медіа» від фіктивної фірми надійшли кошти у сумі 93,6 млн грн, які потім були легалізовані. Головний редактор газети «Вести» [[Гужва Ігор|Ігор Гужва]] розцінив подібні дії з боку правоохоронних органів як політичний тиск.

У жовтні 2014 року стало відомо, що у видавця газети «Вести» — ТОВ «Інновація і рішення» — змінився власник. Замість Андрія Кошевого ним стала кіпрська компанія IG Media Ltd (укр. «АйДжи Медіа Лтд») з міста Нікосія.

У січні 2016 року стало відомо, що, за даними холдингу «Вести», змінюється система поширення газети — з метою розширити аудиторію. З деяких точок біля станцій метро дистриб'ютори перемістяться на світлофори і перехрестя. Водночас, у ЗМІ з'явилась інформація, мовляв газету припиняють поширювати безкоштовно.

== Власність і фінансування ==
Газета «Вести» входить до холдингу «<nowiki/>[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа інвест груп]]<nowiki/>», якому також належить телеканал UBR, тижневий журнал «Вести. Репортёр», «Радио Вести» і сайт vest-ukr.com. На момент створення медіахолдингу у 2013 році, він мав назву «Мультимедіа-інвест груп», а однойменне ТОВ входило в його структуру власності. Холдинг формально належав [[Гужва Ігор|Ігорю Гужві]], він його розбудовував на кредитні гроші. Однак походження цих коштів — не з'ясоване.

Наприкінці 2014 року у ЗМІ з'явилась версія про те, що холдинг фінансує [[Клименко Олександр|Олександр Клименко]]. Тоді само згадували, що весь 2014 рік з газетою була пов'язана екс-прес-секретар Клименка [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]].

29 липня 2015 року стало відомо, що головний редактор і керівник холдингу «Мультимедіа інвест груп» Ігор Гужва, який називав себе власником газети й холдингу, залишив медіахолдинг «Вести Украина». Він продав свою частку та звільнився з посади головного редактора газети. Офіційні права власності на всі активи медіахолдингу з того часу належать кіпрській компанії Media Holding Vesti Ukraine. Раду директорів холдингу очолила Ольга Семченко.

15 вересня 2015 року головним редактором газети «Вести» призначили Оксану Омельченко, яка працює у виданні з початку його заснування і з липня виконувала обов'язки головного редактора видання, змінивши на цій посаді Ігоря Гужву.

== Критика ==

=== Експертів ===
У лютому 2015 року експерти Інституту масової інформації Оксана Романюк і Олена Голуб зафіксували в газеті «Весті» серйозні порушення журналістських стандартів. Інститут підготував звернення до Комісії з журналістської етики з проханням дати оцінку фактам, наведеним у цій статті, та ще низці фактів.

У березні 2015 року кандидат наук із соціальних комунікацій, письменник, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Артем Захарченко провів контент-аналіз газети. За його даними аналіз засвідчив, що «газета „Вести“ фактично у кожному номері транслює 2-4 тези російської пропаганди. Крім того, видання послідовно створює негативний образ суспільно-політичної реальності в Україні».

У травні 2015 року стало відомо про використання газетою «Вести» практики, притаманної російським пропагандистським телеканалам LifeNews і НТВ. А саме — представники видання беруть коментарі, називаючись журналістами неіснуючих або інших видань.

У вересні 2015 року, за місяць до проведення місцевих виборів, представники Громадянської мережі ОПОРА виявили ознаки джинси у київському випуску газети «Вести» від 24 вересня. Експерти зазначили, що видання маніпулює виборцями та робить припущення, не спираючись навіть на результати соціологічних досліджень, які мають бути оприлюднені відповідно до вимог Законодавства України.

Відповідно до результатів дослідження, станом на вересень 2015 року пропагандистський контент газети «Вести» не змінився попри відставку з посади головного редактора видання [[Гужва Ігор|Ігоря Гужви]].

У дослідженні 2018 року від [https://texty.org.ua/ Texty.org.ua], видання назване одним із провідних проросійських видань в Україні.

=== Громадськості ===
Активісти кампанії «Не купуй російське!» після Євромайдану проводять одиночні акції біля пунктів роздавання газети «Вісті» у Києві. Молоді люди закликають брати і викидати газети у смітник, називаючи її «кремлівською пропагандою».

Наприкінці червня 2014 року активісти анонсували громадську кампанію, яка за словами її організаторів, покликана «припинити розповсюдження антиукраїнської пропаганди» газетою. Активісти стверджують, що газета «Вести» була створена восени минулого року за фінансової підтримки олігарха Сергія Курченка і сина колишнього президента Олександра Януковича. З їхніх слів, під час подій на Євромайдані газета «відзначилася постійними безпідставними наклепами на учасників протесту, відійшла від принципів об'єктивної журналістики і стала щоденним рупором режиму Януковича».

27 червня 2014 року активісти у Києві, під офісом газети, провели акцію протесту.

28 квітня 2015 року в Києві, біля пунктів безкоштовного роздавання газети поблизу станцій метро та у вагонах метрополітену, активісти, зокрема руху «Відсіч», провели театралізовані акції «Вєсті читають тільки зомбі» з використанням образу зомбі. Молоді люди таким чином показували, що вміст видання — російська пропаганда. Під час проведення акцій дівчата-активісти отримали травми через напади невідомих. У подальшому активісти провели подібні акції у травні, червні та липні. Під час проведення на активістів нападали молодики, схожі на тітушок, також журналісти та активісти стикались із протиправними діями міліції, активісти та перехожі — з нападами представників газети. Із 27 травня активісти також поширюють листівки з інформацією про газету. 21 червня в Києві активісти організували «марш зомбі» до будівлі Служби безпеки України, яким вимагали закрити газету «Вести». У вересні 2015 року активісти «Відсічі» поновили акції проти газети, зауваживши, що контент після часткової зміни власників видання лишився таким самим. 31 жовтня активісти долучилися до зомбі-параду в Києві, присвяченому відзначенню Геловіна, в образах зомбі, які читають газету «Вести».

=== '''Органів влади''' ===
У квітні 2015 року Служба безпеки України звинуватила газету в підтримці сепаратизму, а саме — в публікації низки статей, спрямованих на порушення територіальної цілісності держави Україна. Окрім того, газету звинуватили в отриманні фінансування з нелегальних джерел.

У травні 2015 року Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони визнав діяльність газети «Вести» такою, що становить загрозу національній безпеці України, дестабілізує суспільну ситуацію та створює сприятливий фон для російської агресії. Комітет звернувся до правоохоронних органів та профільних відомств з вимогою припинити деструктивну діяльність газети відповідно до чинного законодавства.

== Інші скандали ==
У серпні 2015 року в одному з випусків газети «Вести» видання применшило площу України — замість 603 тис. кв. км вказало 576 тис. кв. км. Саме стільки складає площа України без анексованого Криму. Пізніше на сайті видання вказані дані виправили, але друкована версія вийшла у початковому вигляді.

== Офіс ==
У 2014 році головний офіс видання був розташований у Києві за адресою: 01004, вул. Велика Васильківська, 4-в. Станом на 2015 рік головний офіс розташований за іншою адресою у Києві, у бізнес-центрі «Gulliver», який належить Віктору Поліщуку: 01001, пл. Спортивна, 1-а, 32 поверх. Самі офісні приміщення у бізнес-центрі нібито належать [[Клименко Олександр|Олександру Клименку]].

Файл:Вести.jpg

2020-06-02T18:17:04Z

Gamma:

Газета "Вести"

Семченко Олександр

2020-06-02T17:55:32Z

Gamma:

'''Семченко Олександр Анатолійович''' (рос. ''Семченко Александр Анатольевич,'' нар''.'' 09 березня 1978, Донецьк, Україна) - проросійський діяч, позиціонує себе як "політолог" і "український блогер", на його YouTube-каналі понад 300 тисяч підписніків. Внесений в базу сайту "[https://myrotvorets.center/criminal/semchenko-aleksandr-anatolevich/ Миротворець]" як посібник контрольованих Росіїєю терористів на Донбасі та антиукраїнський пропагандист. Колишній чоловік [[Семченко Ольга|Ольги Семченко]] (цивільна дружина [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]]), власниці холдингу "[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]", який володіє газетою і радіо "[[«Вести», газета|Вести]]", журналом "Вести. Репортер" та телеканалом "UBR".
[[Файл:Семченко Олександр.jpg|міні|Олександр Семченко]]

==Антиукраїнська діяльність==
Антиукраїнську діяльність Семченка "Миротворець" визначає так: "Маніпулювання суспільно-значущою інформацією; поширення завідомо неправдивої інформації".
[[Файл:Семченко2.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі проросійського телеканалу "112.ua"]]
Публічні висловлювання та діяльність мають відвертий антиукраїнський характер - посягання на територіальну цілісність, невизання Голодомору, осквернення пам'яті Героїв Небесної сотні, дискредитація ветеранів АТО (Семченко називає їх "вбивцями і мародерами").

У травні 2016 року Ольга Семченко дала можливість Олександру Семченко вести власну передачу "Люди говорят" на "Радио Вести" (після кількох випусків передача перестала виходити в ефір). В ефірах на телеканалі "News One" Семченко згадує тільки в позитивному ключі олігарха Клименко, до якого пішла його колишня дружина.

Після люстрації почав більше з'являтися в Росії, де виступає як запрошений "експерт-політолог" на політичних програмах і ток-шоу для обговорення України. З кінця 2017 року на проросійських телеканалах, таких як "News One" та "[[112 канал|112.ua]]" Семченко почав з'являтися в якості гостя частіше.

4 лютого 2019 року екс-нардеп Ігор Мосійчук [https://www.facebook.com/igor.mosijcuk/posts/2094133580663398 повідомив], що проти Семченка порушено кримінальне провадження за ч.1 ст. 109 ККУ за фактом дій, спрямованих на насильницьку зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади.
[[Файл:Семченко3.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі пропагандистського телеканалу "Украина.ру"]]

==Освіта==

*Школа №13 міста Донецьк (1985)
*Ліцей при Донецькому державному університеті (1993)
*Донецький державний університет, історичний факультет, спеціальність "політологія", (1995)
*Аспірантура Донецького держуніверситету за спеціальністю "Політичні інститути і процеси" (2000 - 2003)
*Аспірантура Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної Академії Наук України "Політичні інститути і процеси" (2000 - 2003)

==Кар'єра та вибори==
[[Файл:Семченко4.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі російського держтелеканалу "Россия 1"]]

===Кар'єра===

*Компанія "Енергоатом", Київ, начальник відділу (2003 - 2005)
*ККП Донецькміськтепломережа, Донецьк, перший заступник директора (2005 - 2010)
*ВУ "Донецькводоканал" ДП "ВОДА ДОНБАСУ", Донецьк, перший заступник директора (2005 - 2010)
*Національне агентство з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів, заступник директора департаменту технічної політики (держслужбовець, куратор розробки держпрограми по видобутку вугілля, метану та сленцевого газу) (2010 - 2011)
*Державна податкова інспекція у м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області, начальник (2011 - 2013)
*Головне управління Міндоходів у Сумській області, начальник (2013 - до люстрації в 2014 через роботу за часів олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] на посаді міністра доходів і зборів України (24 грудня 2012 — 27 лютого 2014))[[Файл:Семченко пропаганда.jpg|міні|Матеріал по вислову Семченка на пропагандистському сайті РФ "tsargrad.tv", датований 28 травня 2020]]

=== '''Вибори президента України 2019''' ===
В 2019 году Семченко заявив про намір брати участь у виборах президента. Для цього оголосів збів коштів на внесення застави у розмірі 2,5 млн. гривень, але назбирати не вдалося. Тези його "передвиборчої програми" зводились до: переговори з бойовиками, позаблоковий статус України, відмова від співпраці з МВФ, "право вето народу" на будь-яку дію уряду; "соціокультурна автономія для кожного регіону", скасування декомунізації (віддати вирішення цього питання на місця).

Семченко Олександр

2020-06-02T17:53:09Z

Gamma:

'''Семченко Олександр Анатолійович''' (рос. ''Семченко Александр Анатольевич,'' нар''.'' 09 березня 1978, Донецьк, Україна) - проросійський діяч, позиціонує себе як "політолог" і "український блогер", на його YouTube-каналі понад 300 тисяч підписніків. Внесений в базу сайту "[https://myrotvorets.center/criminal/semchenko-aleksandr-anatolevich/ Миротворець]" як посібник контрольованих Росіїєю терористів на Донбасі та антиукраїнський пропагандист. Колишній чоловік [[Семченко Ольга|Ольги Семченко]] (цивільна дружина [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]]), власниці холдингу "[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]", який володіє газетою і радіо "[[«Вести», газета|Вести]]", журналом "Вести. Репортер" та телеканалом "UBR".
[[Файл:Семченко Олександр.jpg|міні|Олександр Семченко]]

== Антиукраїнська діяльність ==
Антиукраїнську діяльність Семченка "Миротворець" визначає так: "Маніпулювання суспільно-значущою інформацією; поширення завідомо неправдивої інформації".
[[Файл:Семченко2.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі проросійського телеканалу "112.ua"]]
Публічні висловлювання та діяльність мають відвертий антиукраїнський характер - посягання на територіальну цілісність, невизання Голодомору, осквернення пам'яті Героїв Небесної сотні, дискредитація ветеранів АТО (Семченко називає їх "вбивцями і мародерами").

У травні 2016 року Ольга Семченко дала можливість Олександру Семченко вести власну передачу "Люди говорят" на "Радио Вести" (після кількох випусків передача перестала виходити в ефір). В ефірах на телеканалі "News One" Семченко згадує тільки в позитивному ключі олігарха Клименко, до якого пішла його колишня дружина.

Після люстрації почав більше з'являтися в Росії, де виступає як запрошений "експерт-політолог" на політичних програмах і ток-шоу для обговорення України. З кінця 2017 року на проросійських телеканалах, таких як "News One" та "[[112 канал|112.ua]]" Семченко почав з'являтися в якості гостя частіше.

4 лютого 2019 року екс-нардеп Ігор Мосійчук [https://www.facebook.com/igor.mosijcuk/posts/2094133580663398 повідомив], що проти Семченка порушено кримінальне провадження за ч.1 ст. 109 ККУ за фактом дій, спрямованих на насильницьку зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади.
[[Файл:Семченко3.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі пропагандистського телеканалу "Украина.ру"]]

== Освіта ==

* Школа №13 міста Донецьк (1985)
* Ліцей при Донецькому державному університеті (1993)
* Донецький державний університет, історичний факультет, спеціальність "політологія", (1995)
* Аспірантура Донецького держуніверситету за спеціальністю "Політичні інститути і процеси" (2000 - 2003)
* Аспірантура Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної Академії Наук України "Політичні інститути і процеси" (2000 - 2003)

== Кар'єра та вибори ==
[[Файл:Семченко4.jpg|міні|Семченко Олександр в ефірі російського держтелеканалу "Россия 1"]]

=== Кар'єра ===

* Компанія "Енергоатом", Київ, начальник відділу (2003 - 2005)
* ККП Донецькміськтепломережа, Донецьк, перший заступник директора (2005 - 2010)
* ВУ "Донецькводоканал" ДП "ВОДА ДОНБАСУ", Донецьк, перший заступник директора (2005 - 2010)
* Національне агентство з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів, заступник директора департаменту технічної політики (держслужбовець, куратор розробки держпрограми по видобутку вугілля, метану та сленцевого газу) (2010 - 2011)
* Державна податкова інспекція у м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області, начальник (2011 - 2013)
* Головне управління Міндоходів у Сумській області, начальник (2013 - до люстрації в 2014 через роботу за часів олігарха-втікача [[Клименко Олександр|Олександра Клименка]] на посаді міністра доходів і зборів України (24 грудня 2012 — 27 лютого 2014))[[Файл:Семченко пропаганда.jpg|міні|Матеріал по вислову Семченка на пропагандистському сайті РФ "tsargrad.tv", датований 28 травня 2020]]

'''Вибори президента України 2019'''

В 2019 году Семченко заявив про намір брати участь у виборах президента. Для цього оголосів збів коштів на внесення застави у розмірі 2,5 млн. гривень, але назбирати не вдалося. Тези його "передвиборчої програми" зводились до: переговори з бойовиками, позаблоковий статус України, відмова від співпраці з МВФ, "право вето народу" на будь-яку дію уряду; "соціокультурна автономія для кожного регіону", скасування декомунізації (віддати вирішення цього питання на місця).

Файл:Семченко пропаганда.jpg

2020-06-02T16:16:43Z

Gamma:

Матеріал по вислову Семченка на пропагандистському сайті РФ "tsargrad.tv", датований 28 травня 2020

Файл:Семченко4.jpg

2020-06-02T16:11:00Z

Gamma:

Семченко Олександр в ефірі російського держтелеканалу "Россия 1"

Файл:Семченко3.jpg

2020-06-02T16:09:36Z

Gamma:

Семченко Олександр в ефірі пропагандистського телеканалу "Украина.ру"

Файл:Семченко2.jpg

2020-06-02T16:08:39Z

Gamma:

Семченко Олександр в ефірі проросійського телеканалу "112.ua"

Файл:Семченко Олександр.jpg

2020-06-02T16:06:46Z

Gamma:

Семченко Олександр

Клименко Олександр

2020-06-02T16:04:19Z

Gamma:

[[Файл:Олександр Клименко.jpg|міні|Олександр Клименко]]
'''Клименко Олександр Вікторович''' (рос. ''Клименко Александр Викторович,'' 16 листопада 1980, Макіївка, Донецька область, УРСР) - колишній Міністр доходів і зборів України (24 грудня 2012 — 27 лютого 2014). Представник українського олігархічного клану, відомого як «Сім'я Януковича». Після Революції Гідності втік у Росію. Де-факто - власник холдингу "[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]", який володіє газетою і радіо "[[«Вести», газета|Вести]]", журналом "Вести. Репортер" та телеканалом "UBR". Де-юре власниця холдингу його цивільна дружина [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]], колишній чоловік і колега якої, [[Семченко Олександр|Олександр Семченко]], - проросійський пропагандист.

== Біографія ==

=== Кар'єра ===

* 1997—2005 — з братом Антоном Клименком став засновником і керівником ряду підприємств, які до 2004 року були консолідовані під управлінням холдингу «Група компаній Анталекс».
* З серпня 2005 року — виходить з бізнесу, починає кар'єру політика. Пройшов шлях до заступника начальника спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків міста Донецька.
* У 2010 році призначений першим заступником голови Державної податкової адміністрації Донецької області.
* З 24 вересня 2010 року — голова Державної податкової адміністрації Донецької області.
* 18 лютого 2011 року став заступником голови Державної податкової служби України.
* 7 листопада 2011 року став головою Податкової служби України.
* 24 серпня 2012 року отримав звання головного державного радника податкової служби.
* 24 грудня 2012 року став Міністром доходів і зборів України.
* 27 лютого 2014 року, після Революції гідності, Верховна Рада відправила Уряд у відставку та звільнила всіх міністрів, зокрема й Олександра Клименка.
* Після нетривалої відсутності в публічній політиці завів рекламні сторінки в соціальній мережі Facebook і Twitter. У лютому 2015 завів аккаунт у соціальній мережі Instagram. У серпні 2015 року в мережі з'явився рекламний офіційний YouTube-канал і сайт Клименка.

=== Освіта ===

* 2002 закінчив Донецький університет управління, спеціальність «фінанси» (магістр фінансів).
* У лютому 2010 — закінчив Дніпропетровський інститут державного управління Національної академії управління при Президентові України, спеціальність «державне управління» (магістр державного управління).
* 2011 — отримав ступінь кандидата економічних наук зі спеціальності «економіка та управління національним господарством»

== Кримінальні провадження ==
Після Революції Гідності, наприкінці лютого 2014-го, разом з родиною покинув територію України, пояснивши це «політичними переслідуваннями» та «загрозою життю». Його брат Антон також покинув Україну, продавши 2014 року бізнес-активи.

З 21 лютого 2014 року знаходиться в розшуку. 28 лютого 2014 року уряди Австрії й Швейцарії оголосили про арешт активів Клименка. 15 травня 2014 року Рада ЄС заморозила всі його рахунки. Клименко заявив, що не має рахунків поза Україною.

Клименка звинувачують за рядом кримінальних проваджень: участь у злочинній організації колищнього президента Януковича, зловживання службовим становищем в інтересах останнього. Зокрема, він є фігурантом кримінальної справи за ч. 2. ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України, звинувачується в розкраданні 3 млрд грн з бюджету. 29 квітня 2014 року щодо Клименка було винесено повідомлення про підозру у скоєнні злочину, передбаченого ККУ.

В кінці травня СБУ оголосила його в розшук, його було звинувачено у тому, що він за попередньою змовою з іншими особами підконтрольного відомства організував в Одеській, Київській, Донецькій і Харківській областях так звані «програмні» підприємства для надання розмитнення товарів на території України за значно заниженою митною вартістю. Крім того, Клименка звинуватили у тому, що протягом 2012—2013 років він організував і захищав схеми ухилення від сплати податків підприємствами реального сектора економіки. Через незаконну діяльність підприємств та Клименка бюджету завдано збитків розміром 6 млрд грн.

2014 року СБУ заявило про причетність Клименка до фінансування масових заворушень в Одесі 2 травня, які призвели до загибелі людей. Цю інформацію без надання доказів розповсюдила співробітниця прес-служби СБУ Катерина Косарева. Клименко відкинув звинувачення, подав до суду. 6 серпня 2014 року Шевченківський суд Києва зобов'язав СБУ спростувати цю інформацію, назвавши оприлюднену заяву неправдивою. В результаті Клименко став першим з українських екс-чиновників-втікачів часів Януковича, хто в судовому порядку спростував звинувачення.

3 листопада 2014 року, апеляційний суд також визнав недостовірними озвучені СБУ відомості про причетність Клименко до подій в Одесі.

4 лютого 2015 року в Генпрокуратурі України заявляли, що Клименко оголошений в розшук Інтерполом.

11 серпня 2016 року Печерський суд Києва відмовив Прокуратурі України в заочному слідстві стосовно колишнього Клименка. Як заявила згодом війсткова прокуратура, протягом 2011—2013 Клименко зареєстрував на свого батька низку офшорних компаній на Британських Віргінських островах і на Кіпрі. Гроші, виведені з бюджету за допомогою цих компаній легалізовувались в європейських банках через офшорні рахунки і частково поверталися до приватних компаній України. Також у справі фігурував брат Клименка Антон. У вересні 2019 року єдиний свідок у цій справі, донецький підприємець Владислав Дрегер у відеозверненні заявив, що всі його покази було сфальшовано. Зокрема, Дрегер заявив, що покази були сфальшовані ним за планом, розробленим спільно з військовим прокурором Анатолієм Матіосом та його прокурорами.

Станом на 2019 рік, за жодним з кримінальних проваджень щодо Клименка, не винесено вироків суду. Одне з проваджень було передано до суду. Клименко називає тиск на нього «політичним».

19 травня 2020-го у ВАКС заявили, що Клименко не перебуває в міжнародному розшуку, а тому його заочний арешт було скасовано

== Публічна діяльність після лютого 2014 року ==
Ряд колишніх журналістів медіахолдингу "[[Мультимедиа Инвест Групп|Мультимедіа Інвест Груп]]" (газета і радіо "[[«Вести», газета|Вести]]", журнал "Вести. Репортер", телеканал "UBR") називали Клименка справжнім власником компанії, натомість публічно таким себе називав [[Гужва Ігор|Ігор Гужва]]. У липні 2015 року Гужва оголосив про продаж своєї частки і відхід з поста глави холдингу і редактора газети «<nowiki/>[[«Вести», газета|Вести]]<nowiki/>». Новим головою холдингу стала колишній прес-секретар і цивільна дружина Клименка, [[Семченко Ольга|Ольга Семченко]].

У листопаді 2014 року Клименко заявив про початок роботи ініціативи «Відновлення Донбасу».

12 грудня 2015 обраний головою партії «Успішна країна». З'їзди партії постійно зривають представники партіотично налаштованих об'єднань. У червні 2018 року Міністерство юстиції ініціювало судовий розгляд про заборону партії. В офісах та житлі членів партії проводилися обшуки СБУ та військовою прокуратурою, а голову виконавчої ради партії звинуватили в державній зраді й закликах до розвалу конституційної цілісності країни.

Восени 2017 року був запущений проект «Klymenko Тime», над яким, серед інших, працювала колишня співробітниця холдингу «Вести-Україна»

Тетяна Ахріменко.

У вересні 2017 Клименко створив «правозахисну платформу „Успішна варта“, що декларувала надання правової допомоги та моніторингу порушень прав людини в Україні.

== Статки ==
Основні офіційні статки Клименко заробив, працюючи у бізнесі. Після переходу на держслужбу у 2005 році передав свої бізнес-активи у власність членів родини.

За 2011 рік Клименко задекларував майже 700 тис. гривень доходів, а члени його сім'ї — 21,353 млн гривень. Дохід Клименко від виконання обов'язків глави Податкової служби склав 114,26 тис. гривень. Основну частину коштів він заробив завдяки відсоткам та дивідендам — 580,455 тис. гривень.

За 2012 рік Клименко задекларував зарплату та інші виплати по трудовому або цивільно-правовому договору на рівні 165 тис. гривень. При цьому його дохід від дивідендів та відсотків склав 850 тис.гривень, дохід від відчуження нерухомості — 284 тисяч грн.

За інформацією ЗМІ, має наручний годинник «IWC Portuguese Vintage 1939 (Platinum)» вартістю 40 тис. $. 2011 року на його руці журналісти також помітили годинник з рожевого золота швейцарської фірми A. Lange & Sohne.

Після втечі Клименка нове керівництво Міндоходів продемонструвало журналістам знахідки в будівлі Міністерства: металевий бункер для переговорів, оздоблену зону відпочинку (соляна кімната, боксерський ринг, сауна) та особисте крісло Клименка вартістю 70 тис. євро. Клименко на Facebook заявив, що крісло коштує 4 тис. євро, а все, побудоване в будівлі Міндоходів під час його перебування на посаді міністра, за заявою Клименка, побудовано ним на власні кошти. Необхідність такого оздоблення він пояснив складним та насиченим графіком роботи.

== Відзнаки та рейтинги ==

=== Відзнаки ===

* 02.07.2007 — Почесна грамота виконкому Донецької міської ради.
* 10.11.2010 — Нагрудний знак Державної податкової адміністрації України «За заслуги».
* 29.06.2011 — Нагрудний знак Державної митної служби України «За митну безпеку держави» ІІ ступеня.
* 07.11.2011 — Нагрудний знак Державної податкової служби України «Почесний працівник державної податкової служби України».
* 22.02.2012 — Відомча заохочувальна відзнака Управління Державної охорони України «За сприяння державній охороні».
* 27.06.2012 — Нагрудний знак Міністерства внутрішніх справ України «Лицар Закону».
* 24.08.2012 — присвоєно спеціальне звання головного державного радника податкової служби.
* 14.12.2013 — присвоєно спеціальне звання головного державного радника податкової та митної справи.

=== Рейтинги ===

* 2012 рік — 17 місце в рейтингу 200 найвпливовіших українців за версією журналу «Фокус».
* 2012 рік — 19 місце в рейтингу «ТОП-100 найвпливовіших українців» за версією журналу «Кореспондент».
* 2013 рік — 12 місце в рейтингу 200 найвпливовіших українців за версією журналу «Фокус».
* 2013 рік — 8 місце в рейтингу «ТОП-100 найвпливовіших українців» за версією журналу «Кореспондент».

Файл:Олександр Клименко.jpg

2020-06-02T15:44:01Z

Gamma:

Олександр Клименко

Чигирь Сергій

2020-06-02T15:33:56Z

Gamma:

[[Файл:Сергій Чигирь.jpg|міні|Сергій Чигирь (Фото - соцмережі)]]
'''Чигирь Сергій''' (рос. ''Чигирь Сергей,'' нар''.'' 2 жовтня 1980, Київ, Україна) - проросійський пропагандист, називає себе «економічним журналістом». Після Революції Гідності (2014-2015) вів антиукраїнський, антиєвропейський блог на сайті "[https://minfin.com.ua/users/datanol/blog/ minfin.com.ua]". Виступає за зближення України з Росією.

В оприлюдненій [https://www.work.ua/resumes/6054792/# біографії] проховує послідовну роботу на пропагандистське інтернет-видання "[[РИА Новости Украина]]", зокрема, в рамках кампании по розпалюванню сепаратистських настроїв серед так званих русинів на Закарпатті.

==Біографія==

===Освіта:===
Київський національний університет імени Тараса Шевченко (09.1997 - 07.2002) - Історичний факультет, спеціалізація - викладач історії; ОКР - спеціаліст
[[Файл:Сергій Чигирь, Русины.jpg|міні|Скріншот з YouTube-каналу Сергія Чигиря, на якому викладені відеозаписи інтерв'ю із людьми, які називають себе представниками русинів Закарпаття]]

===Кар'єра:===

*АТ "Фондова біржа ПФТС", Київ, прес-секретарь (PR-менеджер) (з 08.2010);
*Інтернет-видання "Ресурс", Київ, головний редактор (з 03.2018 до 12.2019);
*Проект "Анонимный работодатель", Київ, PR-менеджер, (з 09.2017), автор статей (з 05.2013);
*АТ "Фондова біржа ПФТС", Київ, пресс-секретарь (PR-менеджер) (з 08.2010);
*Український суспільно-політичний тижневик "ZN.UA", Київ, випускаючий редактор сайту (з 01.2016 до 02.2018);
*Інтернет-видання "Latifundist Media", Київ, редактор, журналист (з 09.2014 до 12.2015);
*Телерадіокомпанія "Ера", Київ, корреспондент (з 08.2013 до 09.2014);
*"Київенерго", Київ, прес-секретар (з 01.2013 до 08.2013);
*Тематичний телеканал "БТБ" ("Банковское телевидение"), Київ, телеведучий, автор програм, (з 10.2010 до 01.2013);
*Телекомпанія "ICTV", Київ, спеціальний кореспондент (з 10.2003 до 06.2008)

[[Файл:Сергій Чигирь2.jpg|міні|Скріншот з YouTube-каналу Сергія Чигиря, на якому викладені відеозаписи інтерв'ю із людьми, які називають себе представниками русинів Закарпаття]]
[[Файл:Сергій Чигирь, Русины2.jpg|міні|Скріншот з сайту "РИА Новости Украина" з маніпулятивним матеріалом Сергія Чигиря про русинів Закарпаття]]
<br />

Чигирь Сергій

2020-06-02T15:16:15Z

Gamma:

[[Файл:Сергій Чигирь.jpg|міні|Сергій Чигирь (Фото - соцмережі)]]
'''Чигирь Сергій''' (рос. ''Чигирь Сергей,'' нар''.'' 2 жовтня 1980, Київ, Україна) - проросійський пропагандист, називає себе «економічним журналістом». Після Революції Гідності (2014-2015) вів антиукраїнський, антиєвропейський блог на сайті "[https://minfin.com.ua/users/datanol/blog/ minfin.com.ua]". Виступає за зближення України з Росією. В оприлюдненій [https://www.work.ua/resumes/6054792/# біографії] проховує послідовну роботу на пропагандистське інтернет-видання "[[РИА Новости Украина]]", зокрема, в рамках кампании по розпалюванню сепаратистських настроїв серед так званих русинів на Закарпатті.

== Біографія ==

=== Освіта: ===
Київський національний університет імени Тараса Шевченко (09.1997 - 07.2002) - Історичний факультет, спеціалізація - викладач історії; ОКР - спеціаліст
[[Файл:Сергій Чигирь, Русины.jpg|міні|Скріншот з YouTube-каналу Сергія Чигиря, на якому викладені відеозаписи інтерв'ю із людьми, які називають себе представниками русинів Закарпаття]]

=== Кар'єра: ===

* АТ "Фондова біржа ПФТС", Київ, прес-секретарь (PR-менеджер) (з 08.2010);
* Інтернет-видання "Ресурс", Київ, головний редактор (з 03.2018 до 12.2019);
* Проект "Анонимный работодатель", Київ, PR-менеджер, (з 09.2017), автор статей (з 05.2013);
* АТ "Фондова біржа ПФТС", Київ, пресс-секретарь (PR-менеджер) (з 08.2010);
* Український суспільно-політичний тижневик "ZN.UA", Київ, випускаючий редактор сайту (з 01.2016 до 02.2018);
* Інтернет-видання "Latifundist Media", Київ, редактор, журналист (з 09.2014 до 12.2015);
* Телерадіокомпанія "Ера", Київ, корреспондент (з 08.2013 до 09.2014);
* "Київенерго", Київ, прес-секретар (з 01.2013 до 08.2013);
* Тематичний телеканал "БТБ" ("Банковское телевидение"), Київ, телеведучий, автор програм, (з 10.2010 до 01.2013);
* Телекомпанія "ICTV", Київ, спеціальний кореспондент (з 10.2003 до 06.2008)

[[Файл:Сергій Чигирь, Русины2.jpg|міні|Скріншот з сайту "РИА Новости Украина" з маніпулятивним матеріалом Сергія Чигиря про русинів Закарпаття]]
<br />

Файл:Сергій Чигирь, Русины2.jpg

2020-06-02T15:10:13Z

Gamma:

Скріншот з сайту "РИА Новости Украина" з маніпулятивним матеріалом Сергія Чигиря про русинів Закарпаття