Shpionopedia - Внесок користувача [uk]

Файл:Скіт.jpg

2023-05-17T09:47:08Z

Wiki admin:

скіт

Росія-24, телевізійний канал

2021-05-28T11:10:57Z

Wiki admin: Wiki admin перейменував сторінку з Росія-24, телевезійний канал на Росія-24, телевізійний канал

'''Росія-24''' — російський інформаційний цілодобовий телеканал. Входить до складу Всеросійської державної телевізійної і радіомовної компанії. Почав мовлення у липні 2006 року під назвою ''«Вісті»''.

=== Критика та заборона мовлення на територіях України та Молдови ===
Після створення каналу більшість експертів говорило про те, що телеканал є політичним проектом і буде впливати на громадську думку перед парламентськими і президентськими виборами 2007 і 2008 роківпроте останнім часом телевізійні критики говорять про високий професійний рівень каналу Один з небагатьох телеканалів, який висвітлює проблеми Росії.

Окрім іншого, канал активно використовується в рамках пропагандистської політики Росії проти України. Є забороненим до трансляції на території Молдови. Неодноразово неправдиві "новини" викривались авторитетними джерелами. Щоправда, канал ніяк не реагує на подібні питання.

=== Висвітлення подій в Україні ===
На думку Єлизавети Сурганової і Костянтина Бенюмова з Lenta.ru в ході висвітлення подій в Україні «Росія-24» відійшла від нейтральної позиції. Так, у своєму ефірі вона повідомляла про те, що на Майдані діють провокатори, а підрозділи «Беркута» — «єдине, що не дає перерости цього в громадянську війну». Незважаючи на те, що запрошені експерти визнавали наявність у Києві мирних протестувальників, всіх загиблих 20 лютого «Росія-24» охрестила бойовиками. Журналіст телеканалу зазначив, що не розуміє, навіщо їх тіла фотографують і показують в ефірі українські ЗМІ, але додав, що, «можливо, таким чином, вони намагаються викликати жалість західних політиків». При цьому телеканал звинувачував іноземні ЗМІ в перекосі і тиску на українську владу, які, на думку державних журналістів, говорять лише про втрати серед протестуючих і звинувачують у загибелі людей керівництво України.

24 липня 2014 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення оголосила, що зміст програм каналів «Перший канал. Всесвітня мережа», «РТР-Планета», «Росія-24», «НТВ-Мир», ТVCI (ТВ-Центр International), «Росія-1», НТВ, ТНТ, «П'ятий канал», «Зірка», Рен-ТВ, LifeNews, RT, РБК-ТБ не відповідає вимогам Європейської конвенції про транснаціональному телебаченні і ч. 1 ст. 42 закону України «Про телебачення і радіомовлення», тим самим заборонивши їх трансляцію на території України.

Обмеження мовлення російських каналів в Україні було розкритиковано як керівництвом Росії, так і самими каналами. МЗС Росії назвав відключення російських телеканалів наступом на свободу ЗМІ, а гендиректор "Першого каналу" Костянтин Ернст закликав українську владу скасувати рішення, яке "суперечить нормам міжнародного права та інтересам абонентів". Неоднозначно це рішення сприйнято і в Європі - представник ОБСЄ зі свободи ЗМІ Дунья Міятович називала призупинення мовлення обмеженням свободи слова. Проте пізніше Міятович заявила, що така практика може бути обґрунтованою, якщо вона служить "захист фундаментальних цінностей". МЗС РФ закликав Міятович уникати у своїй діяльності подвійні стандарти і вибіркового підходу.

=== Історія ===
За неофіційною інформацією, роботи зі створення окремого інформаційного телеканалу велися ще з 2003 року.

* 15 травня 2006 року — на зустрічі в Сочі з приводу 15-річчя ВГТРК генеральний директор холдингу Олег Добродєєв пообіцяв президенту Путіну запустити інформаційний телеканал
* 1 липня 2006 року в 19:00 за московським часом почалася трансляція каналу в базовому пакеті НТВ-Плюс.
* 13 жовтня 2006 року — в ефір вийшов перший випуск програми Весті.net.
* 1 січня 2007 року — початок ефірного мовлення. Першим містом стала Тюмень, 1 лютого 2007 року — Орел, 5 лютого 2007 року — Воронеж, влітку 2007 року близько 40 регіонів.
* 7 лютого 2008 року — початок мовлення на західному узбережжі США.
* 19 травня 2008 року — починається безкоштовне розповсюдження сигналу телеканалу у кабельних мережах Сербії.
* 9 жовтня 2008 року — початок етерне мовлення на ефірній частоті у Кииргистані.
* 17 листопада 2008 року — телеканал увійшов до трійки найвпливовіших засобів масової інформації.
* 18 листопада 2008 року — телеканал став лауреатом конкурсу «Найкраща телекомпанія року», проведеного Національною асоціацією телерадіомовників.
* 15 жовтня 2009 року — телеканал став лауреатом премії «Золотий промінь» в номінації «Інформаційний канал».
* 20 листопада 2009 року — на церемонії Hot Bird TV Awards телеканал отримав спеціальний приз Eutelsat.
* 1 січня 2010 року — опівночі за московським часом, після новорічного звернення президента РФ, змінив назву на «Росія-24».
* 15 березня 2010 року — змнилося етерне оформлення, стилізоване під оновлений бренд.
* Квітень 2011 року — оновлення стилю, розпочате взимку 2010-11 року.
* 1 липня 2011 року — 5-річчя телеканалу.
* Вересня 2011 року — оновлення заставок каналу. На нових заставках переважають блакитні квадрати і помаранчеве сяйво.
* Березень 2014 року — під час російської окупації Криму телеканал захопив частоти місцевої «Чорноморської телерадіокомпанії», яка володіє ліцензіями на ці частоти до жовтня 2015, трансляцію якої 3 березня було силою зупинено

=== Програми ===

* «Вести» — головна інформаційна програма. Виходить кожні півгодини.
* «Весті.Економіка» — огляд головних економічних подій дня. Виходить два рази протягом години.
* "Вести. Культура "- огляд культурних подій. Готується власної інформаційної службою телеканалу «Росія 24».
* "Вести. Регіон "- огляд подій з регіонів. Готується регіональними відділеннями ВГТРК.
* «Вести. Спорт » — огляд спортивних подій. Готується інформаційною службою телеканалу «Росія-2».
* "Вести. Погода "- прогноз погоди в найбільших містах країни.
* "Вести. Net "- огляд подій з життя Інтернету. По буднях розповідає про головну подію дня, а по вихідних Олександр Плющев підводив підсумки тижня. Після звільнення Олександра Плющева програму веде Павло Кушелєв.
* «Вести Підмосков'я» — щотижнева програма про події в Московській області. Готується телекомпанією «Подмосковье».
* «Вести Співдружності» — новини країн СНД. Готується міждержавної ТРК «Мир».
* «Без коментарів» — відеохроніка деяких головних чи незвичайних подій дня.
* « Індустрія кіно» — авторська програма Івана Кудрявцева про кіноіндустрії.
* «Космонавтика» — репортажі про підготовку до космічних польотів і найважливішим досягненням в сфері космонавтики. Готується телестудією Роскосмоса.
* «Медіаіндустрія» — розповідає про те як влаштовані книжкові видавництва, газети, журнали, радіостанції і телеканали, Інтернет-ЗМІ.
* «Моя планета» — блок програм однойменного каналу ВГТРК.
* «Парламентський час» — огляд головних подій з життя Державної Думи Росії.
* «Пульс» — огляд найважливіших подій у галузі медицини. Ведучий — Олександр Малих.
* «Репліка» — публіцистична рубрика, в якій Максим Соколов та Олександр Привалов міркують про важливу подію дня.
* «Російські технології» — програма про останні розробки російської оборонної промисловості та машинобудування. Проводиться спільно з держкорпорацією «Ростехнології».
* «СНД» — огляд головних подій у країнах пострадянського простору. Ведучий — Кирило Танаєв.
* «Події тижня» — огляд найбільш запам'яталися подій тижня, що минає.
* «Страхове час» — щотижнева програма про страхування. Проводиться спільно з компанією «Росгосстрах». Ведучий — Андрій Батурин.
* «Церква і світ» — актуальні події суспільного і церковного життя. Ведучий — архієпископ Волоколамський Іларіон, голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату.

 
[[Категорія:Медіа]]
[[Категорія:РФ]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]

Росія-24, телевезійний канал

2021-05-28T11:10:57Z

Wiki admin: Wiki admin перейменував сторінку з Росія-24, телевезійний канал на Росія-24, телевізійний канал

#ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ [[Росія-24, телевізійний канал]]

Іван Яковина

2021-05-28T10:53:27Z

Wiki admin:

[[Файл:116557.jpg|міні|Яковина Іван]]
'''Яковина Іван Вікторович''' — російський журналіст-міжнародник, політичний оглядач, з 2010 року працює в Україні. Працює журналістом та політичним оглядачем журналу «Новое время» (Київ). Колумніст радіо «Аристократи», автор та ведучий програми «Безумный мир» на телеканалі «24» та програми «Світогляд» на Радіо «НВ». В серпні 2020 року Іван Яковина змінив місце роботи з «24 каналу» на «Україна 24», де веде програму «Світогляд сьогодні». За [https://uc.od.ua/columns/1533/1223219 даними] головного редактора Military Times Говарда Алтмана Іван Яковина є діючтм співробітником ГРУ.

 

==Діяльність==
Працюючи журналістом-міжнародником та політичним оглядачем, Яковина Іван найбільше охоплює тематику російського й українського політичного життя, але більшою мірою міжнародну політику США. В аналітичних статтях та оглядах журналіста [https://nv.ua/opinion_author/yakovina.html прослідковуються] антиамериканські наративи, поширення яких насамперед направлено в українському інформаційному просторі, а також в Європі та США.

В 2020 році Яковина Іван [https://detector.media/community/article/179285/2020-08-03-ivan-yakovyna-pishov-z-24-kanalu/ заявляв] про можливість виходу на "Україні 24" нової програми про Америку та вибори в США, ведучими якої будуть Іван Яковина та [[Євгеній Кисельов]].

==Біографія==
Народився 13 грудня 1979 року в Москві, жив там до 3-х років. З батьками часто переїжджав з міста у місто, проживав у Підмосков'ї, Кишиневі, Санкт-Петербурзі. Навчався у 11 школах.
Закінчив Московський лінгвістичний університет, за спеціальністю — арабіст.
З 2010 року — працював у Києві, писав для сайту «Лента.ру». Після рейдерського захоплення видання у 2014 переїхав в Україну. Мешкав у Києві та Львові. До 2014 року працював у російському інтернет-виданні «Лента.ру».
[[Категорія:Україна]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]
[[Категорія:Журналісти]]

Рьотцер Флоріан

2020-12-08T20:52:38Z

Wiki admin:

'''Флоріан Рьотцер (Florian Rötzer)''' - німецький журналіст, проросійський пропагандист, дотримується проросійської спрямованості щодо розслідування у справі МН-17.

Співзасновник інтернет-журналу «Телеполіс» (Telepolis). Телеполіс отримав європейську премію онлайн-журналістики в 2000 році за висвітлення проекту [[Ешелон (Echelon)]] – системи спостереження за воєнними та дипломатичними комунікаціями СРСР та його союзників під час Холодної війни, створеної країнами альянсу Five eyes.
[[Файл:Florian-rotzer.png|міні|Флоріан Рьотцер]]

===Біографія===
Вивчав філософію в Мюнхенському університеті імені Людвіга і Максиміліана.

З 1996 року - головний редактор інтернет-журналу «Телеполіс» (Telepolis) і видавець серії книг «Телеполіс».

Публікується у виданні "Хайзе" (Heise).

У журналі «Кунстфорум Інтернаціональ» (Kunstforum International) Рьотцер опублікував кілька томів, серед яких:

Том 100 «Мистецтво і філософія» (Kunst und Philosophie), 1989 рік;

Том 116 «З утопії колективного мистецтва» (Von der Utopie der kollektiven Kunst), 1991 рік;

Том 124 «Новий образ світу» (Das neue Bild der Welt), 1993 рік;

Том 132 «Майбутнє тіла I» (Die Zukunft des Körpers I), 1995 рік;

Том 133 «Майбутнє тіла II» (Die Zukunft des Körpers II), 1996 год;

Том 165 «Мистецтво і війна» (Kunst und Krieg), 2003 год.

===Проросійська позиція по MH17===
Німецький журналіст Флоріан Рьотцер «здивувався», що ніхто не звинувачує Україну в загибелі під Донецьком малайзійського лайнера, що прямував рейсом MH17 з Амстердама в Куала-Лумпур. Його статтю опублікувало інтернет-видання Heise.

На його думку, хоча після доповіді Спільної слідчої групи, що займається розслідуванням катастрофи, як і раніше залишалося безліч питань без відповідей, в першу чергу, стосувалися доказів чиєїсь відповідальності, які могли б враховуватися судом, уряду Нідерландів та Австралії нібито поспішили звинуватити в катастрофі МН17 Росію.

Рьотцер вважає, що з тактичних міркувань вони не дозволили Україні приєднатися до звинувачень - її участь в JIT багато хто оцінює нібито критично, оскільки Україна безпосередньо залучена в конфлікт.

Він переконаний, що Амстердам і Канберра не сподіваються на просування розслідування. За його словами, вони розраховують, що Москва хоча б частково визнає вину і виплатить компенсацію родичам жертв трагедії. Однак Рьотцер упевнений, що Росію не влаштовує такий сценарій: вона готова тільки до переговорів і лише в тому випадку, якщо учасники не висуватимуть "безпідставні політичні звинувачення".

Рьотцер також вважає, що Європейський суд з прав людини спеціально затягує розгляд справи про компенсації родичам жертв, тому що для Заходу це дуже "делікатний момент".

Рьотцер заявив, що офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова звинуватила Нідерланди в спробі приховування відомостей про аварію MH17. Так, вона стверджує, що нідерландська сторона не оприлюднила службову переписку, щоб "вивести з-під удару" Київ і знову покласти провину на Росію.

Рьотцер припустив, що нідерландські депутати зажадали публікації цих документів, тому що у них були обґрунтовані підозри в тому, що Україна не усвідомлювала ризики для цивільних літаків.

"Примітно, однак, що на Заході ніхто не критикує Київ за те, що він в рамках так званої "антитерористичної операції" задіяв збройні сили, а потім і зовсім ВПС проти повсталих українців, які організували рух проти Майдану, через що конфлікт, власне , і загострився", - заявив Рьотцер.

В липні 2020 року він звернув увагу на курйозність і поспішність, з якою Нідерланди нібито подали щодо РФ позов до ЄСПЛ у справі про катастрофу літака рейсу MH17. Флоріан Рьотцер наголосив, що звернення було подано до завершення судового процесу в самій країні.

Рьотцер звертає увагу, що до справи не долучили дані українських радарів, відомості натовської системи AWACS. Крім того, суд нібито не дозволив стороні захисту послухати півгодинний запис мовного реєстратора переговорів екіпажу лайнера, що був збитий.

Правоохоронні органи чомусь відмовилися перевірити справжність наданих обвинувачами даних, що, на думку Рьотцера, є дивним.

Він звернув увагу на те, що нідерландські правоохоронці нібито не хочуть на основі документів з'ясувати, в якій країні перебувала ракета від ЗРК «Бук», яку виготовили в СРСР в 1986 році. Адже в Нідерландах стверджують, що саме з такого зенітно-ракетного комплексу був збитий лайнер.

На думку Рьотцер, це пов’язано з тим, що Нідерланди бояться, що суд може винести «неправильне» рішення. Подача позову в ЄСПЛ може стати елементом тиску на нідерландську судову систему, заявив Рьотцер.
[[Категорія:Пропагандисти]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]
[[Категорія:Німеччина]]

Ешелон (Echelon)

2020-12-08T20:51:53Z

Wiki admin: Створена сторінка: '''«Ешелон»''' — глобальна система радіоелектронної розвідки, головним оператором якої...

'''«Ешелон»''' — глобальна система радіоелектронної розвідки, головним оператором якої є Агентство національної безпеки США. «Ешелон» являє собою розгалужену інфраструктуру, яка включає в себе станції наземного спостереження, розташовані по всьому світі. В системі «Ешелон» беруть участь:

* Агентство національної безпеки США
* Australian Defense Signals Directorate (DSD)
* Центр урядового зв'язку Великої Британії GCHQ
* NZ Government Communications Security Bureau
* Canada Communications Security Establishment (CSE).

Окрім того, «Ешелон» використовує технологічну інфраструктуру інших країн.

Рьотцер Флоріан

2020-12-08T12:46:48Z

Wiki admin:

'''Флоріан Рьотцер (Florian Rötzer)''' - німецький журналіст, проросійський пропагандист, дотримується проросійської спрямованості щодо розслідування у справі МН-17.

Співзасновник інтернет-журналу «Телеполіс» (Telepolis). Телеполіс отримав європейську премію онлайн-журналістики в 2000 році за висвітлення проекту Ешелон (Echelon) – системи спостереження за воєнними та дипломатичними комунікаціями СРСР та його союзників під час Холодної війни, створеної країнами альянсу Five eyes.
[[Файл:Florian-rotzer.png|міні|Флоріан Рьотцер]]

===Біографія===
Вивчав філософію в Мюнхенському університеті імені Людвіга і Максиміліана.

З 1996 року - головний редактор інтернет-журналу «Телеполіс» (Telepolis) і видавець серії книг «Телеполіс».

Публікується у виданні "Хайзе" (Heise).

У журналі «Кунстфорум Інтернаціональ» (Kunstforum International) Рьотцер опублікував кілька томів, серед яких:

Том 100 «Мистецтво і філософія» (Kunst und Philosophie), 1989 рік;

Том 116 «З утопії колективного мистецтва» (Von der Utopie der kollektiven Kunst), 1991 рік;

Том 124 «Новий образ світу» (Das neue Bild der Welt), 1993 рік;

Том 132 «Майбутнє тіла I» (Die Zukunft des Körpers I), 1995 рік;

Том 133 «Майбутнє тіла II» (Die Zukunft des Körpers II), 1996 год;

Том 165 «Мистецтво і війна» (Kunst und Krieg), 2003 год.

===Проросійська позиція по MH17===
Німецький журналіст Флоріан Рьотцер «здивувався», що ніхто не звинувачує Україну в загибелі під Донецьком малайзійського лайнера, що прямував рейсом MH17 з Амстердама в Куала-Лумпур. Його статтю опублікувало інтернет-видання Heise.

На його думку, хоча після доповіді Спільної слідчої групи, що займається розслідуванням катастрофи, як і раніше залишалося безліч питань без відповідей, в першу чергу, стосувалися доказів чиєїсь відповідальності, які могли б враховуватися судом, уряду Нідерландів та Австралії нібито поспішили звинуватити в катастрофі МН17 Росію.

Рьотцер вважає, що з тактичних міркувань вони не дозволили Україні приєднатися до звинувачень - її участь в JIT багато хто оцінює нібито критично, оскільки Україна безпосередньо залучена в конфлікт.

Він переконаний, що Амстердам і Канберра не сподіваються на просування розслідування. За його словами, вони розраховують, що Москва хоча б частково визнає вину і виплатить компенсацію родичам жертв трагедії. Однак Рьотцер упевнений, що Росію не влаштовує такий сценарій: вона готова тільки до переговорів і лише в тому випадку, якщо учасники не висуватимуть "безпідставні політичні звинувачення".

Рьотцер також вважає, що Європейський суд з прав людини спеціально затягує розгляд справи про компенсації родичам жертв, тому що для Заходу це дуже "делікатний момент".

Рьотцер заявив, що офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова звинуватила Нідерланди в спробі приховування відомостей про аварію MH17. Так, вона стверджує, що нідерландська сторона не оприлюднила службову переписку, щоб "вивести з-під удару" Київ і знову покласти провину на Росію.

Рьотцер припустив, що нідерландські депутати зажадали публікації цих документів, тому що у них були обґрунтовані підозри в тому, що Україна не усвідомлювала ризики для цивільних літаків.

"Примітно, однак, що на Заході ніхто не критикує Київ за те, що він в рамках так званої "антитерористичної операції" задіяв збройні сили, а потім і зовсім ВПС проти повсталих українців, які організували рух проти Майдану, через що конфлікт, власне , і загострився", - заявив Рьотцер.

В липні 2020 року він звернув увагу на курйозність і поспішність, з якою Нідерланди нібито подали щодо РФ позов до ЄСПЛ у справі про катастрофу літака рейсу MH17. Флоріан Рьотцер наголосив, що звернення було подано до завершення судового процесу в самій країні.

Рьотцер звертає увагу, що до справи не долучили дані українських радарів, відомості натовської системи AWACS. Крім того, суд нібито не дозволив стороні захисту послухати півгодинний запис мовного реєстратора переговорів екіпажу лайнера, що був збитий.

Правоохоронні органи чомусь відмовилися перевірити справжність наданих обвинувачами даних, що, на думку Рьотцера, є дивним.

Він звернув увагу на те, що нідерландські правоохоронці нібито не хочуть на основі документів з'ясувати, в якій країні перебувала ракета від ЗРК «Бук», яку виготовили в СРСР в 1986 році. Адже в Нідерландах стверджують, що саме з такого зенітно-ракетного комплексу був збитий лайнер.

На думку Рьотцер, це пов’язано з тим, що Нідерланди бояться, що суд може винести «неправильне» рішення. Подача позову в ЄСПЛ може стати елементом тиску на нідерландську судову систему, заявив Рьотцер.
[[Категорія:Пропагандисти]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]
[[Категорія:Німеччина]]

Glenn Diesen

2020-12-08T12:12:28Z

Wiki admin:

Гленн Дізен (Glenn Diesen) – норвезький вчений, публіцист. Доцент університету Південно-Східної Норвегії, професор Вищої школи економіки в Москві, редактор журналу «Росія в глобальній політиці». Дослідження Дізена включають зовнішню політику Росії і геоекономіку європейської та євразійської інтеграції. Серед останніх книг Дізена: «Відносини ЄС і НАТО з Росією: після розпаду Радянського Союзу» (2015); «Геоекономічна стратегія Росії для Великий Євразії» (2017 г.); і «Занепад західної цивілізації і відродження Росії» (2018).

Просуває антиамериканський, проросійський, антиукраїнський наративи. Просуває російські меседжі щодо розслідування катастрофи рейсу MH-17, зокрема звинувачує США та ЄС у фальсифікації доказів проти Росії.
[[Категорія:Норвегія]]

Активні заходи

2020-10-21T11:59:57Z

Wiki admin:

[[Файл:Активні заходи.jpg|міні]]
Активні заходи - відкриті або таємні специфічні операції (заходи) розвідувальних органів або служб, що мають на меті здійсненння необхідного впливу як на населення, так і на представників еліт обраної країни, її зовнішньої політики, створення та вирішення міжнародних проблем, на введення противника в оману, підрив і ослаблення його позицій, зрив його замислу та досягнення власних цілей.

Однією з цілей активних заходів є вплив на суспільну думку населення інших країн, а також на дії окремих осіб, державних та громадських організацій. В СССР такі заходи здійснювала Служба А Першого Головного управління КГБ, що працювала в тісному контакті з Міжнародним відділом ЦК КПСС.

В контррозвідці під активними заходами розуміються "заходи щодо створення агентурних позицій у таборі противника та його оточення, ведення оперативних ігор з противником, дезінформування, компрометацію та розгром сил противника, виведення на територію осіб, що представляють оперативний інтерес, по видобутку розвідувальної інформації та т. п. »[1].

Прикладом використання активних заходів російськими спецслужбами є втручання російської розвідки у передвиборну гонку в США 2016 року [2], коли оприлюднення закритих матеріалів Демократичної партії могли вплинути на результат виборів.

 
===Радянські спецслужби===

В затвердженій в 1974 р. «Розвідувальній доктрині» задачі ПГУ КГБ в сфері «активних заходів» визначали наступним чином [3]:

В сфері активних операцій проводить заходи, що сприяюють:

- вирішенню зовнішньополітичних завдань Радянського Союзу;

- розкриття і зрив ідеологічних диверсій противника проти СРСР і соціалістичної співдружності;

- консолідації міжнародного комуністичного руху, посилення національно-визвольної, антиімперіалистичної боротьби;

- росту економічної та науково-технічної міці СРСР;

- викриття та знешкодження військових приготувань ворожих СРСР держав;

- дезінформування противника відносно підготовлених чи проведених СРСР зовнішньополітичних, військових та розвідувальних акцій, стану військового, економічного та науково-технічного потенціалу країни;

- компрометації найбільш небезпечних антикомуністичних та антирадянських діячів, найбільших ворогів СРСР.

При проведенні активних операцій розвідки, залежно від конкретних умов, застосовуються не тільки свої сили, специфічні засоби та методи, але й можливості КГБ в цілому, інших російських установ, відомств та організацій, а також воєнних сил.

Для здійснення активних заходів в СРСР застосовувалися наступні методи:

підтримка прорадянських сил (комуністичні партії та деякі інші партії в країнах Заходу, рух за мир). Така підтримка дружніх сил здійснювалася країною і відкрито;

операції по наданню політичного впливу через осіб, що ховають свої зв'язки з розвідкою або ніщо не підозрюють, але грають активну роль у державних, політичних, ділових, профспілкових, науково-освітніх кругах своїх країн, а також у пресі (агенти впливу) [4];

дезінформація для введення в оману громадської думки чи державних діячів, дискредитація окремих осіб, організації та політики ворожих країн та їх союзників.

Так, у другій половині 1970-х років КГБ спільно з кубинською спецслужбою ДГІ була проведена багаторічна операція «Тукан», спрямована на дискредитацію уряду Аугусто Піночета в Чилі. В ході операції у західних засобах масової інформації (зокрема, в американській газеті New York Times) опубліковано десятки статей, які негативно освітлюють переслідування політичних супротивників режиму Піночета та відбілюють ситуацію з дотриманням прав людини на Кубі. В статтях використані документи, надані КГБ [5].

В Індії, де резидентура КГБ була найбільшою за межами СССР в 1970-80-ті роки, урядові спецслужби "підгодовували" десять газет та одне інформаційне агентство. Резидент КГБ в Індії Л. В. Шебаршин, що пізніше став главою Першого головного управління КГБ, в своїх моментах писав: «Рука ЦРУ відчувалася і в публікаціях деяких індійських газет. Мы, разумеется, платили ту же монету »[6]. На підтримку партії І. Ганди та антиамериканське пропаганду в Індії КГБ було витрачено більше десяти мільйонів американських доларів.
===Протидія===
====Міжвідомча робоча група з активних заходів====
Міжвідомча робоча група з активних заходів (англ. ''Active Measures Working Group'') була створена адміністрацією Президента США Рональда Рейгана в 1981 році. Робоча група була спочатку підпорядкована Державному департаменту а згодом — Інформаційним агенством (англ. ''United States Information Agency'', USIA)[1][2]. Група була створена з ініціативи працівників Державного департаменту з метою ефективнішої протидії радянській пропаганді[2]. Також існують припущення, що робоча група була створена, оскільки фахівці ЦРУ з радянських активних заходів прагнули отримати можливість відкрито поширювати свої знаходки з більшим авторитетом, аніж це могло зробити саме ЦРУ[2].

Першим секретарем робочої групи був заступник державного секретаря Деніс Кукс (англ. ''Dennis Kux''). До її складу входили представники ЦРУ, ФБР, міністерства оборони, агенства з роззброєння та контролем за обігом зброї, військової розвідки, міністерства юстиції, та інші[1].

В своїх дослідженнях робоча група не охопила всього спектру активних заходів. Натомість, вона зосередила увагу на протидії радянській дезінформації[1][2]. Робоча група з активних заходів розробила механізми завдяки яким відстеження радянської дезінформації стала міжвідомчою роботою з протидії дезінформації, а не справою одного лише ЦРУ[2].

За час свого існування робоча група підготувала та оприлюднила низку відкритих доповідей.

Активні заходи

2020-10-21T11:59:44Z

Wiki admin:

[[Файл:Активні заходи.jpg|міні]]
Активні заходи - відкриті або таємні специфічні операції (заходи) розвідувальних органів або служб, що мають на меті здійсненння необхідного впливу як на населення, так і на представників еліт обраної країни, її зовнішньої політики, створення та вирішення міжнародних проблем, на введення противника в омау, підрив і ослаблення його позицій, зрив його замислу та досягнення власних цілей.

Однією з цілей активних заходів є вплив на суспільну думку населення інших країн, а також на дії окремих осіб, державних та громадських організацій. В СССР такі заходи здійснювала Служба А Першого Головного управління КГБ, що працювала в тісному контакті з Міжнародним відділом ЦК КПСС.

В контррозвідці під активними заходами розуміються "заходи щодо створення агентурних позицій у таборі противника та його оточення, ведення оперативних ігор з противником, дезінформування, компрометацію та розгром сил противника, виведення на територію осіб, що представляють оперативний інтерес, по видобутку розвідувальної інформації та т. п. »[1].

Прикладом використання активних заходів російськими спецслужбами є втручання російської розвідки у передвиборну гонку в США 2016 року [2], коли оприлюднення закритих матеріалів Демократичної партії могли вплинути на результат виборів.

 
===Радянські спецслужби===

В затвердженій в 1974 р. «Розвідувальній доктрині» задачі ПГУ КГБ в сфері «активних заходів» визначали наступним чином [3]:

В сфері активних операцій проводить заходи, що сприяюють:

- вирішенню зовнішньополітичних завдань Радянського Союзу;

- розкриття і зрив ідеологічних диверсій противника проти СРСР і соціалістичної співдружності;

- консолідації міжнародного комуністичного руху, посилення національно-визвольної, антиімперіалистичної боротьби;

- росту економічної та науково-технічної міці СРСР;

- викриття та знешкодження військових приготувань ворожих СРСР держав;

- дезінформування противника відносно підготовлених чи проведених СРСР зовнішньополітичних, військових та розвідувальних акцій, стану військового, економічного та науково-технічного потенціалу країни;

- компрометації найбільш небезпечних антикомуністичних та антирадянських діячів, найбільших ворогів СРСР.

При проведенні активних операцій розвідки, залежно від конкретних умов, застосовуються не тільки свої сили, специфічні засоби та методи, але й можливості КГБ в цілому, інших російських установ, відомств та організацій, а також воєнних сил.

Для здійснення активних заходів в СРСР застосовувалися наступні методи:

підтримка прорадянських сил (комуністичні партії та деякі інші партії в країнах Заходу, рух за мир). Така підтримка дружніх сил здійснювалася країною і відкрито;

операції по наданню політичного впливу через осіб, що ховають свої зв'язки з розвідкою або ніщо не підозрюють, але грають активну роль у державних, політичних, ділових, профспілкових, науково-освітніх кругах своїх країн, а також у пресі (агенти впливу) [4];

дезінформація для введення в оману громадської думки чи державних діячів, дискредитація окремих осіб, організації та політики ворожих країн та їх союзників.

Так, у другій половині 1970-х років КГБ спільно з кубинською спецслужбою ДГІ була проведена багаторічна операція «Тукан», спрямована на дискредитацію уряду Аугусто Піночета в Чилі. В ході операції у західних засобах масової інформації (зокрема, в американській газеті New York Times) опубліковано десятки статей, які негативно освітлюють переслідування політичних супротивників режиму Піночета та відбілюють ситуацію з дотриманням прав людини на Кубі. В статтях використані документи, надані КГБ [5].

В Індії, де резидентура КГБ була найбільшою за межами СССР в 1970-80-ті роки, урядові спецслужби "підгодовували" десять газет та одне інформаційне агентство. Резидент КГБ в Індії Л. В. Шебаршин, що пізніше став главою Першого головного управління КГБ, в своїх моментах писав: «Рука ЦРУ відчувалася і в публікаціях деяких індійських газет. Мы, разумеется, платили ту же монету »[6]. На підтримку партії І. Ганди та антиамериканське пропаганду в Індії КГБ було витрачено більше десяти мільйонів американських доларів.
===Протидія===
====Міжвідомча робоча група з активних заходів====
Міжвідомча робоча група з активних заходів (англ. ''Active Measures Working Group'') була створена адміністрацією Президента США Рональда Рейгана в 1981 році. Робоча група була спочатку підпорядкована Державному департаменту а згодом — Інформаційним агенством (англ. ''United States Information Agency'', USIA)[1][2]. Група була створена з ініціативи працівників Державного департаменту з метою ефективнішої протидії радянській пропаганді[2]. Також існують припущення, що робоча група була створена, оскільки фахівці ЦРУ з радянських активних заходів прагнули отримати можливість відкрито поширювати свої знаходки з більшим авторитетом, аніж це могло зробити саме ЦРУ[2].

Першим секретарем робочої групи був заступник державного секретаря Деніс Кукс (англ. ''Dennis Kux''). До її складу входили представники ЦРУ, ФБР, міністерства оборони, агенства з роззброєння та контролем за обігом зброї, військової розвідки, міністерства юстиції, та інші[1].

В своїх дослідженнях робоча група не охопила всього спектру активних заходів. Натомість, вона зосередила увагу на протидії радянській дезінформації[1][2]. Робоча група з активних заходів розробила механізми завдяки яким відстеження радянської дезінформації стала міжвідомчою роботою з протидії дезінформації, а не справою одного лише ЦРУ[2].

За час свого існування робоча група підготувала та оприлюднила низку відкритих доповідей.

Цепкало Валерій

2020-08-05T09:32:21Z

Wiki admin: Створена сторінка: Білоруський опозиціонер

Білоруський опозиціонер

Донецька народна республіка

2020-08-04T09:50:27Z

Wiki admin:

'''Доне́цька наро́дна респу́бліка (ДНР)''' — невизнане та самопроголошене квазідержавне утворення[1], встановлене польовими командирами і проросійськими політичними лідерами сепаратистів[2] на окупованій Російською Федерацією території окремих районів Донецької області України[3][4].

«Донецькою народною республікою» також називають терористичне угруповання, що діє на тимчасово окупованих територіях Донецької області[5][6][7][8]. ДНР декларує намір збройним шляхом встановити свій контроль над Донецькою областю України[9] і претендує на визнання підконтрольної їй території окремою державою[10]. Російська Федерація офіційно не визнає суверенітетуДонецької народної республіки[11], однак на неофіційному рівні надає їй військову, економічну, політичну і дипломатичну підтримку[12]. З 13 квітня 2014 в Донецькій області триває антитерористична операція з метою зупинити терористів[13].

ДНР визначає себе як парламентську республіку з можливістю приєднання до Росії як рівноправний суб'єкт, двома державними мовами (російською та, формально, українською), російським рублем як грошовою одиницею[14] і панівною релігією — православ'ям[15].

Донецьку республіку проголошено у Донецьку 7 квітня 2014 року[16] 13 квітня виконувач обов'язків президента України Олександр Турчинов оголосив про рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України.[17]

4 лютого 2015 року депутати Донецької Народної Республіки проголосили ДНР державою-наступником Донецько-Криворізької Республіки,[18][19] справжня назва якої Донецько-Криворізька радянська республіка.[20]

'''Зміст'''

· 1Історія

o 1.1Передісторія, 2005—2007

o 1.2Втручання Росії, 2008 та 2014

o 1.3Проголошення

o 1.4Референдум

o 1.5Військові дії

o 1.6Мінські домовленості

· 2Внутрішній устрій

o 2.1Керівництво

§ 2.1.1Листопад 2014 року

o 2.2Політичні партії

o 2.3Вибори

o 2.4Керівники на місцевому рівні

o 2.5Економіка та фінанси

o 2.6Культура

o 2.7Символіка

· 3Населення

· 4Порушення прав людини

o 4.1Діяльність каральних органів

o 4.2Терор проти мирного населення

o 4.3Тортури

o 4.4Політичні переслідування

o 4.5Етнічні переслідування

o 4.6Перешкоджання журналістській діяльності

o 4.7Мародерство

o 4.8Війна проти шахтарів

o 4.9Терористичні акти проти мирного населення

· 5Гуманітарна катастрофа

· 6«Міжнародні відносини»

· 7Вплив Росії та українських олігархів

· 8Оцінки

· 9Територія

· 10Див. також

· 11Матеріали

· 12Примітки

Історія

Території, що підконтрольні «ДНР» та «ЛНР», станом на лютий 2015 року.

'''Передісторія, 2005—2007'''

6 грудня 2005 року в Донецьку було створено міську організацію «Донецька Республіка». Засновниками стали Цуркан Олександр Васильович, який працював під час президентських виборів 2004 року в структурі штабу Віктора Януковича в Донецькій області[21], Олег Фролов, Андрій Пургін. 9 грудня 2005 року створено Донецьку обласну організацію «Донецька Республіка», де засновниками стали Олександр Цуркан, Андрій Пургин і Притков Генадій Семенович[22].

15 листопада 2006 року Донецька громадська організація «Донецька республіка» отримала дозвіл у мерії Донецька, де з 2002 року головував Олександр Лук'янченко, на збір підписів про проведення референдуму щодо ''«незалежності Донбасу … як це зробило Придністров'я»'' і створення «Донецької федеративної республіки», після чого почала відкритий збір підписів за вихід зі складу України та об'єднання в одне державне утворення на базі Донецької, Дніпропетровської, Луганської, Херсонської і Запорізької «республік»[23].

12 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко на прес-конференції в ефірі телеканалу «1+1» дав вказівку СБУ і прокуратурі «розібратися» з сепаратистами, довести справу до логічного кінця і «поставити крапку». Кримінальну справу № 1292 було порушено 17 травня2007 року за ч.3 ст.109 (Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), ч.2 ст.110 (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), ч.1 ст.161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань — розпалювання ворожнечі) Кримінального кодексу України[24].

6 листопада 2007 року Донецький окружний адміністративний суд за позовом Головного управління юстиції Донецької області на підставі матеріалів СБУ заборонив діяльність ГО «Донецька республіка»[21], проте сепаратисти до 2013 року судилися в апеляційній та касаційнійінстанціях[24] і не припиняли незаконну діяльність, проводячи сумісно з КПУ та іншими проросійськими рухами[25][26] сепаратистські акції за матеріально-технічної допомоги Комуністичної партії України (намети для акцій, друк і розповсюдження листівок тощо)[27][23][28][29][30].

Перші публічні знімки з прапором ДНР були зроблені під час форуму Селігер-2013, і після закінчення форуму з'явилися в інтернеті[31].

'''Втручання Росії, 2008 та 2014'''

У 2008 році Володимир Путін зробив заяву, що у випадку реалізації проголошеного (після нападу Росії на Грузію) президентом Ющенком і урядом України прозахідного курсу Росія не залишиться безстороннім спостерігачем, а підтримає в Україні усі проросійські сили. У перекладі з дипломатичної мови це означало, що Росія погрожує озброїти диверсантів, та організувати у проросійськи налаштованих місцевостях України збройні сепаратистські повстання. Ця заява спричинила дипломатичний демарш України. Тим не менш, загроза була реальною, і шлях України до європейських цінностей було надовго заблоковано.

Ця погроза була реалізована після перемоги Євромайдану, коли керовані чи призначені Кремлем очільники окупаційної влади (2010—2014) та сам президент Янукович, всупереч домовленостям, втекли до Росії, штучно створивши в Україні вакуум влади. Нову владу російські державні діячі, блогери та ЗМІ називали військовою хунтою. Для України було створено імідж країни, у якій відбувся військовий переворот. Президент Путін отримав від Думи Росії повноваження на введення в Україну збройних сил Росії.

Почалася реалізація нової фази плану дестабілізації України. На схід України було заслано російських політтехнологів та диверсантів. Під наглядом російських військових інструкторів провадилося озброєння місцевих колаборантів. У квітні 2014 для розпалювання пристрастей прибічники війни скоїли кілька терористичніх актів, серед них звірячі катування та убивство Володимира Рибака і Юрія Поправки та ін.

За дослідженнями КМІС, навіть у травні 2014 року лише 30 % населення у Луганській та Донецькій областях бажало приєднання до Росії.[32] Але, як нагадує Володимир Паніотто, «''цим 30 % дали лідерів та зброю, а російські політтехнологи і диверсанти все організували''».[32] На хвилі антиукраїнської пропаганди, за заздалегідь розробленим російськими фахівцями планом, було штучно створено квазідержавне утворення ДНР, у якому невдовзі ключові посади зайняли громадяни Росії, а місцеві більш помірковані лідери т. зв. «Російської весни» були силоміць усунуті від влади.

'''Проголошення'''

Активна фаза створення Донецької республіки починається після усунення Януковича від влади наприкінці лютого 2014. Починаючи з 1 березня 2014 у Донецьку проходять мітинги проросійських сил, що супроводжуються захопленнями адміністративних приміщень, а також нападами на прихильників єдності України.

'''7 квітня''' '''2014''' року у сесійній залі будівлі Донецької ОДА сепаратистами було проголошено «Декларацію про суверенітет Донецької народної республіки», яку проголосили на території Донецької області.[33] Голосування було проведене силами випадкових осіб, що назвалися «Республіканською народною радою». Законно обрані депутати Донецької обласної ради на засідання не з'явилися.[34] Після проголошення суверенітету, представники «Респубіканської народної ради» звернулися до керівництва Російської Федерації із проханням про введення на територію регіону миротворчого контингенту Збройних сил РФ.[35]

Крім декларації, так звана «Народна рада» ухвалила рішення про проведення 11 травня на території області «референдуму», на якому запропоновано винести на питання ''«Чи підтримуєте Ви Акт про державну самостійність Донецької Народної Республіки?»''[36].

13 квітня 2014 року прихильники Донецької народної республіки без сутичок зайняли приміщення Макіївської міської ради та підняли над ним прапор Донецької народної республіки та Росії та обрали «народного мера»[37].

'''Референдум'''

''Докладніше: Псевдореферендуми на Донеччині та Луганщині 2014''

10 квітня прихильники Донецької народної республіки оголосили про проведення референдуму і розпочали формування «виборчої комісії»[38]. Організатори агітували місцевих мешканців прийти на референдум, обіцяючи, мовляв після нього до Донецька будуть уведені російські миротворчі війська з метою стабілізації ситуації в регіоні[39].

До організації референдуму були причетна низка осіб, яка пов'язана з мером Донецька Олександр Лук'янченко, який також сприяв у його проведенні[40].

Сам референдум проводився 11 травня, хоча на 2-х округах у Маріуполі голосування на «референдумі» почалося ще 9 травня через «загострення політичної ситуації в регіоні»[41] За даними ініціаторів референдуму, явка виборців у Донецькій області склала 74,87 %. «За» проголосували 89,07 відсотків, «проти» — 10,19 відсотка, а 0,74 відсотка бюлетенів зіпсовані[42].

'''Військові дії'''

''Докладніше: Війна на сході України''

Після оголошення результатів «референдуму» вже наступного дня — 12 травня, була оголошена заява про звернення Донецької народної республіки щодо розгляду питання про входження ДНР до складу Російської Федерації[43], а також оголошено про перспективи щодо об'єднання з Луганською народною республікою у «державу» «Новороссія»[44].

Разом з тим керівництво ДНР закликало до насильницьких дій проти України. 18 травня 2014 року Денис Пушилін закликав чоловіків в «озброєнні війська», аби звільнити території республіки[45]. 24 травня ДНР висунула територіальні претензії до України на інші південні та східні області — Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську та Харківську[46]

Починаючи з кінця травня терористи практикують обстріли житлових кварталів, намагаючись перекласти провину на українських військових[47][48], зокрема 30 травня була обстріляна лікарня у Cлов'янську[49], а з 17 червня обстріли почали практикувати у Краматорську[50]

Поліція в Донецьку носить відзнаки, пов'язані з Донецькою Народною Республікою, 20 вересня 2014 р.

Попри впевненість Петра Порошенка у можливості швидко владнати конфлікт на Сході[51], запеклі бої тривали до 2015 року і призвели до загибелі порядку 8 тисяч осіб[52].

'''Мінські домовленості'''

''Докладніше: Мінський протокол''

Поразка українських військ під Іловайськом і значні втрати з обох боків, спонукала українське керівництво до укладення Мінського перемир'я в рамках контактної групи Україна—Росія—ОБСЄ із залученням представників російських бойовиків[53]. Мінський протокол передбачав фіксацію поточної лінії зіткнення і встановлення 30-кілометрової зони безпеки. Попри невиконання режиму тиші бойовиками ДНР, українська сторона припинила військові дії проти бойовиків ДНР, а 16 вересня 2014 року прийняла Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який надає особливий статус терміном на 3 роки територіям, що залишились непідконтрольними Україні.

В умовах перемир'я на територіях, підконтрольних бойовикам, було проведено вибори, на яких було обрано очільників цих квазідержавних утворень — Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького. 4 лютого 2015 р. депутати самопроголошеної Донецької Народної Республіки проголосили ДНР державою-наступником Донецько-Криворізької Республіки.[54]

Внутрішній устрій

'''Керівництво'''

12 травня 2014 року один з лідерів ДНР Денис Пушилін повідомив, що найвищим органом влади у самопроголошеній республіці стане «Верховна Рада» та «Рада безпеки»[55].

16 травня було оголошено склад так званого уряду ДНР. Прем'єр-міністром було оголошено російського політтехнолога Олександра Бородая, головою «Верховної ради ДНР» — Дениса Пушиліна[56]. У серпні обидва склали повноваження та втекли до Росії. Доля міністра оборони І.Стрєлкова, який тоді ж загадково зник, деякий час була невідома. Згодом з'ясувалося, що він теж втік до Росії.
{| class="wikitable"
|'''т.з. «посада»'''
|'''Особа'''[57]
|'''Інформація'''[58]
|-
|«Прем'єр-міністр»

(з 7.08.2014-да 31.08.2018 )
|Захарченко Олександр Володимирович
|кримінальний бізнесмен, контрабандист; потім командир батальйону «Оплот»
|-
|«Прем'єр-міністр»

(16.05.— 7.08.2014)
|Бородай Олександр Юрійович
|Російський політтехнолог, куратор сепаратистів з боку Росії, громадянин Росії
|-
|«Перший віце-прем'єр-міністр»
|Антюфеєв Володимир Юрійович
|генерал-лейтенант ФСБ, екс-міністр державної безпеки ПМР (1992—2012)
|-
|«Перший віце-прем'єр-міністр»
|Пургін Андрій Євгенович
|Голова забороненої громадської організації «Донецька республіка»
|-
|«Віце-прем'єр-міністр з економіки»
|Семенов Олександр Олександрович
|Директор компанії «Ландорра»
|-
|«Віце-прем'єр-міністр з соціальної політики»
|Калюський Олександр Олександрович
|Директор будівельної компанії «ІРД»
|-
|«Міністр економічного розвитку»
|Підгірний Володимир Васильович
|Доцент кафедри економіки підприємства Донецького державного університету управління
|-
|«Міністр палива та енергетики»
|Грановський Олексій Іванович
|Керівник донецького міського осередку Партії регіонів
|-
|«Міністр фінансів»
|Матющенко Катерина Сергіївна
|''невідомо''
|-
|«Міністр податків та зборів»
|Савченко Петро Олексійович
|Підприємець
|-
|«Міністр будівництва та архітектури»
|Яблонський Петро Іванович
|''невідомо''
|-
|«Міністр інформації та масових комунікацій»
|Хряков Олександр Віталійович
|Голова громадської організації «Комітет виборців Донбасу»
|-
|«Міністр транспорту»
|Сидельников Олександр Вікторович
|''невідомо''
|-
|«Міністр зв'язку»
|Хардіков Микола Миколайович
|Директор ПП «Дидан-інтернет»
|-
|«Міністр вугільної промисловості»
|Івакін Ігор Васильович
|''невідомо''
|-
|«Міністр охорони здоров'я»
|Щербаков Костянтин Сергійович
|Вірогідно доцент кафедри пропедевтичної та внутрішньої медицини Донецького національного медичного університету імені Максима Горького
|-
|«Міністр культури»
|Вороніна Наталя Іванівна
|Дизайнер одягу, учасниця показів Donetsk Fashion Days та власниця бутику.

Відома фото, на яких показувала свої форми[59]
|-
|«Міністр спорту та туризму»
|Мішин Михайло Вікторович
|Заступник голови Комітету з фізичної культури та спорту Макіївської міської ради
|-
|«Міністр сільського господарства та продовольства»
|Синяговський Юрій Миколайович
|''невідомо''
|-
|«Міністр ЖКГ»
|Розсадніков Валерій Якович
|''невідомо''
|-
|«Міністр юстиції»
|Писаренко В'ячеслав Вікторович
|Вірогідно колишній начальник департаменту транспортної міліції Донецька
|-
|«Міністр оборони»
|Стрєлков Ігор Іванович
|Офіцер ГРУ РФ
|-
|«Міністр внутрішніх справ»
|Ковальчук Олег Анатолійович
|Вірогідно колишній голова міського управління МВС Луганська
|-
|«Міністр праці та соціальної політики»
|Лягін Роман Вікторович
|Активіст молодіжної громадсько-політичної організації «Молоді регіони»; голова ЦВК ДНР під час референдуму
|-
|«Голова управління справ уряду»
|Литвинов Борис Олексійович
|Депутат Кіровської районної ради Донецька, член комісії з питань планування, бюджетування та фінансів
|-
|«Голова департаменту зв'язків з громадськістю»
|Блоха Олена Володимирівна
|Головний редактор газети Донецької міської ради «Муніципальна газета»
|-
|«Голова контрольно-ревізійного управління»
|Бєлік Ігор Борисович
|Колишній голова контрольно-ревізійного управління Донецької області
|-
|«Голова служби безпеки»
|Ходаковський Олександр Сергійович
|Колишній командир спецпідрозділу «Альфа» СБУ у Донецькій області
|-
|«Генеральний прокурор»
|Гринюк Дмитро Михайлович
|''невідомо''
|-
|«Військовий комендант Донецька»
|Захарченко Олександр Володимирович
|Лідер донецького осередку руху «Оплот»
|}
Олександр Захарченко приймає присягу як «Прем'єр-міністр» ДНР. 8 серпня 2014 р.

За інформацією видання «ОстроВ», вже 12 травня 2014 року в Донецькій народній республіці відбувся переворот, в результаті чого до керівництва прийшли особи, пов'язані з Ігорем Гіркіним[60]. Того ж дня Ігор Гіркін проголосив себе «Верховним головнокомандувачем» ДНР, увів режим контртерористичної операції, а також оголосив про перепідпорядкування собі «усі постійно дислоковані на території республіки військові формування, органи безпеки, міліції, митниці, прикордонної служби, прокуратури, а також інші воєнізовані структури»[61].

Також у ЗМІ з'явилося повідомлення, що віце-прем'єр-міністром чи міністром[62] освіти і науки було призначено Тетяну Мармазову, проректора Донецького національного університету та депутата Донецької міської ради[63], але вона згодом цю інформацію спростувала[64]. Крім того, міністр освіти і науки України Сергій Квіт звернувся до СБУ з приводу перевірки діяльності та висловлювань Тетяни Мармазової на ознаки сепаратизму[65].

20 травня у відставку подав міністр палива та енергетики самопроголошеного уряду ДНР Олексій Грановський; своє рішення він аргументував незгодою з ініціативою Дениса Пушиліна щодо націоналізації підприємств, які відмовилися сплачувати податки до скарбниці ДНР[66]. Наступного дня міністр охорони здоров'я Костянтин Щербаков заявив, що про своє «призначення» дізнався з новин та заперечив свою співпрацю з Донецькою народною республікою[67].

18 травня 2014 року голова Верховної ради ДНР Денис Пушилін заявив, що 14 вересня відбудуться вибори керівників всіх рівнів на мажоритарній основі[68].

Вже 21 травня 2014 року було поширена заява народного мера Слов'янська В'ячеслава Пономарьова з критикою уряду ДНР та запевненням, о його армія дійде до Слов'янська. Разом з тим Сергія Здрилюк зі своїми людьми був переміщений до Донецького СБУ, а Горлівка опинилася під контролем Ігоря Безлера[69].

4 липня 2014 року стало відомо, що «спікер Верховної ради ДНР» Володимир Макович був арештований до виявлення його причетності у загибелі оператора «Першого каналу» Росії Анатолія Кляна[70].

'''Листопад 2014 року'''

Після псевдовиборів до «парламенту» «Донецької народної республіки», Олександр Захаченко призначив новий склад уряду:[71][72]

· «В.о. міністра юстиції» — Філіппова Катерина Володимирівна

· «Міністр доходів і зборів» — Тимофєєв Олександр Юрійович

· «Міністр будівництва та ЖКГ» — Рассадніков Василь Якович

· «Міністр охорони здоров'я» — Кучковой Віктор Вікторович

· «В.о міністра освіти і науки» — Костенок Ігор Володимирович

· «Міністр молоді, спорту та туризму» — Мішин Михайло Вікторович

· «Міністр транспорту» — Кузьменко Семен Олександрович

· «Міністр праці та соціальної політики» — Малиновська Ольга Вікторівна

· «Міністр фінансів» — Матющенко Катерина Сергіївна

· «Міністр з НС та ГО» — Кострубицький Олексій Олександрович

· «Міністр оборони» — Кононов Володимир Петрович

· «Міністр державної безпеки» — Пінчук Андрій Юрійович

· «Міністр внутрішніх справ» — Береза Олег Володимирович

· «Міністр закордонних справ» — Кофман Олександр Ігорович

· «Міністр зв'язку» — Яценко Віктор В'ячеславович

· «Міністр економічного розвитку» — Самохіна Євгенія Вікторівна.

15 листопада 2014 року було арештовано одного з лідерів «Донецької народної республіки» Олексія Грановського, а також «віце-прем'єра», «начальника центра управління відновлення Донбасу» Олександра Коалюсського[73][74]

'''Політичні партії'''

Політична акція в ДНР, 20 грудня 2014 р.

Список політичних партій, що діють в ДНР, включає: Донецька республіка, Комуністична партія Донецької Народної Республіки, «Вільний Донбас» і Партія «Новоросія». Донецька республіка і комуністи схвалили кандидатуру Олександра Захарченко на час прем'єрства в 2014 р.

'''Вибори'''

''Докладніше: Загальні вибори в Донецькій Народній Республіці''

На міжнародно невизнаних виборах 2 листопада 2014 обрано голову ДНР і «парламент». Комуністам було заборонено брати участь у виборах самостійно, тому що вони «зробили дуже багато помилок» у своїх поданих документах[75]. Донецька республіка отримала більшість місць у Народній Раді — 68,53 % голосів і 68 місць; «Вільний Донбас», у тому числі кандидати від партії «Новоросія», 31,65 % голосів і 32 місця.

'''Керівники на місцевому рівні'''

· '''Горлівка''': екс-«народний мер» Валерій Сапунов. Під час одного із зібрань виникла бійка через владу[76]. У вересні 2015 року, як повідомив Дмитро Тимчук, усі керівні пости у Горлівці зайняли громадяни Росії.[77][78]

· '''Макіївка''': Наприкінці травня мер міста Олександр Мальцев подав у відставку[79][80].

'''Економіка та фінанси'''

Серед основних внутрішніх джерел фінансування Донецької народної республіки називають платний проїзд через блокпости прихильників республіки, експропріація майна, зокрема автомобілів, викрадення людей та вимагання викупу за них, а також проведення приватизації приватних об'єктів на користь республіки[81][82]. Близько 20 тисяч пенсіонерів має проблеми з отриманням пенсій[82].

12 травня 2014 року голова Верховної ради ДНР Денис Пушилін заявив про очікування, що український олігарх Рінат Ахметов платитиме податки до «республіканського» бюджету[83]. 16 травня була опублікована офіційна заява компанії «СКМ», в якій йшлося, що вона діє в рамках українського законодавства, і не збирається платити податки до бюджету ДНР[84].

Після проголошення Донецької народної республіки на підприємства області почали з'являтися її представники задля їх націоналізації. Так, подібні випадки відбувались на низці підприємств у Костянтинівці, де бойовики серед інших намагались націоналізувати підприємство «Спецтехскло А», яке для отримання грошей вони хочуть розпродати[85].

Наприкінці листопада 2014 року очільники самопроголошеної республіки заявили про створення Пенсійного фонду «Донецької Народної Республіки», перші відкритті відділення Пошта Донбасу, через які будуть початі соціальні виплати, роботу з розвитку банківської мережі, а також плани щодо створення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та Центру зайнятості.[86]

Керівництво «ДНР» відмовилоись платити заробітні плати та соціальні відшкодування вчителям професійно-технічних училищ до того часу, коли не буде наповнений «бюджет республіки»[87]. При цьому бойовики заявляли, що частину заробітної плати вони будуть платити продовольчими товари першої необхідності.[86] Пізніше бойовики пообіцяли почати виплату пенсії у «Донецькій народній республіці» з 1 грудня 2014 року,[88] розмір яких для пенсіонерів за віком та інвалідів 1-ї та 2-ї груп становитиме 1 тис. грн., а для 3-ї групи — 900 грн[89].

'''Культура'''

В Донецьку продовжують діяти культурно-мистецькі заклади. Деякі з них, як наприклад Донецька консерваторія, були офіційно евакуйовані, проте значна частина їх працівників продовжила роботу в Донецьку вже під опікою «міністерства культури ДНР». Це відображається у відповідному документі, що був оформлений терористами як «Постанова ради міністрів ДНР від 12.03.2015 „Про передачу вищих навчальних закладів культури і мистецтв I—IV рівня акредитації і Донецької спеціалізованої музичної школи інтернату для обдарованих дітей до сфери управління Міністерства культури Донецької народної республіки“»[90]

Інші, такі як, оперний та музично-драматичний театри, а також донецький цирк — не були евакуйовані і в повному обсязі продовжують роботу вже за підтримки окупаційної влади. Окуповані міста Донбасу відвідували російські артисти Анна Нетребко, Йосип Кобзон, Іван Охлобистін, Михайло Порєченков, Наталія Варлей та інші.

ДНР має власний телеканал — ДНР ТВ, транслює російські телеканали[91] і протидіють трансляції українських телеканалів, які на їх думку «дискридетують» терористичні організації[92].

'''Символіка'''

''Докладніше: Символи ДНР''

ДНР має власні прапор, герб і гімн. Прапор і герб були затверджені 21 червня 2014 року[93], відтоді вважаються незмінні.

Населення

На територіях підконтрольних ОРДО станом на 2015 рік, до війни мешкало 2,43 млн осіб, або 55,8 % населення Донецької області. Найбільшими містами були Донецьк (949,8 тис.), Макіївка (351,8 тис.), Горлівка (254,4 тис.), Єнакієве (81,1 тис.).[94]

Території, контрольовані ДНР, характеризуються підвищеною часткою у населенні росіян. За даними перепису 2001 року їх національний склад був наступним[95]
{| class="wikitable"
|
|'''під'''

'''контролем'''

'''ДНР'''
|'''під'''

'''контролем'''

'''України'''
|'''Донецька'''

'''область'''
|-
|українці
|51,1 %
|65,3 %
|56,9 %
|-
|росіяни
|44,1 %
|29,6 %
|38,2 %
|-
|греки
|1,0 %
|2,3 %
|1,6 %
|-
|білоруси
|1,1 %
|0,7 %
|0,9 %
|-
|татари
|0,6 %
|0,1 %
|0,4 %
|}
Внаслідок бойових дій та руйнування економіки чисельність населення території скоротилося більш ніж на чверть.[96]

Верхньою оцінкою реальної кількості українського населення на окупованих територіях Донбасу можна вважати 3 млн 737 тисяч, а нижньою 2 млн. 668 тисяч.

У дослідженні «Окупований Донбас: економіка, демографія, групи впливу. Стратегії для України», проведеному спільно Центром вивчення Росії та окупованих територій і виданням «Ділова столиця» верхньою оцінкою реальної кількості українського населення на окупованих територіях Донецької та Луганської областей на кінець жовтня 2017 можна вважати 3 млн 737 тисяч, а нижньою 2 млн. 668 тисяч, тобто 3 млн 203 тис., або округлену цифру — 3 млн 200 тис. чоловік. У той час як на 1 січня 2014 року територіях Донбасу, нині окупованих, проживало 3 млн 894 тисяч осіб.[97][98]

За попередніми даними «управління статистики ДНР» за січень-березень 2015 року на території, контрольованій сепаратистами, було зафіксовано 2038 народжень (проти 5401 за аналогічний період 2014 року) та 6938 смертей (10207 за 2014). Природне скорочення становило 4900 осіб проти 4806 осіб за січень-березень 2014 року.[99]

Порушення прав людини

'''Діяльність каральних органів'''

За повідомленням контррозвідки Служби безпеки України, на території Донбасу діють так звані «розстрільні групи НКВС ДНР», які під гаслом «очищення суспільства» вбивали місцевих активістів, проукраїнських підприємців, людей без постійного місця проживання, безробітних та інвалідів. Одну з таких груп, що діяла в Дружківці Донецької області, ліквідували українські спецслужби у вересні 2014 року.[100]

'''Терор проти мирного населення'''

17 травня з автомобіля обстріляли зупинку громадського транспорту, в результаті чого постраждали жінка та дитина, які були госпіталізовані до лікарні[101].

5 червня 2014 року керівництво ДНР завадило вивезти з Луганська до Одеси потягом «Укрзалізниці» понад 500 дітей-сиріт, завадивши спеціальному поїзду дістатися до Луганська[102], пізніше залізничникам вдалось вивезти з Луганська близько 500 дітей-сиріт[103].

'''Тортури'''

Згідно з даних Міжнародної правозахисної організації «''Human Rights Watch''» (HRW) затримані цивільні особи проросійськими сепаратистами піддавались катуванню та принизливому поводженню. За результатами розслідування, в тому числі опитування затриманих осіб, проросійські сепаратисти на Донбасі затримують цивільних осіб, піддають їх тортурам і принизливому людську гідність поводженню, а також задіюють в примусовій праці. Директор HRW по Європі і Центральній Азії Хью Вільямсон заявив про те, що ці злочини мають систематичний характер і життю кожної людини, затриманої проросійськими ополченцями загрожує серйозна небезпека[104].

Про застосування тортур свідчили і журналісти, які були затримані бойовиками ДНР і самі піддавались тортурам[105], або були свідками тортур[106].

Найбільш резонансними повідомлення про тортури були повідомлення про організоване застосування тортур в підвалі Слов'янського СБУ[107], за словами постраждалих, окремих полонених примушували мити машини із слідами крові, кишок і мозку. Серед замучених подібними тортурами — український політик і депутат місцевої ради Рибак Володимир Іванович і студент КПІ[108].

'''Політичні переслідування'''

18 квітня у Слов'янську з ініціативи самопроголошеного мера В'ячеслава Пономарьова було заборонено діяльність політичних партій ВО «Батьківщина», УДАР і ВО «Свобода»[109]. 19 травня керівництво ДНР пообіцяло заборонити на своїй території діяльність усіх українських політичних партій, зокрема ВО «Батьківщина», УДАР, ВО «Свобода» та Партію регіонів; заборона не торкнеться лише Комуністичної партії України[110].

17 травня прем'єр-міністр ДНР Олександр Бородая заявив про можливу націоналізацію майна деяких олігархів, котрі ''«займатимуть неправильну політичну позицію»''[111]. 20 травня після заяви Ріната Ахметова, у якій він закликав мешканців Донецької області вийти на попереджувальний страйк проти Донецької народної республіки, голова президії Верховної ради ДНР Денис Пушилін повідомив про початок націоналізації у регіоні[112].

5 червня стало відомо про зникнення українського активіста у Торезі, викладача філософії одного з харківських вишів Олега Глазюка, який зазнавав переслідування під час президентства Віктора Януковича[113]

'''Етнічні переслідування'''

18 квітня самопроголошений мер міста Слов'янськ В'ячеслав Пономарьов закликав городян повідомляти «народній дружині» про всіх підозрілих осіб у місті, «особливо тих, хто розмовляє українською мовою»[109]. УПЦ КП також повідомляла про погрози від сепаратистів священнослужителям та вірянам[114].

15 квітня у Донецьку поширювалися листівки антисемітського характеру за підписом «народного губернатора» Дениса Пушиліна, в яких містилася вимога про обов'язкову платну реєстрацію «осіб єврейської національності» та погрозами їх депортації у разі ухиляння від вимог сепаратистів[115].

У ніч з 18 на 19 квітня у Слов'янську сепаратисти здійснили погроми та грабунок місцевих циган[116]. «Народний мер» В'ячеслав Пономарьов, заперечив інформацію про переслідування циган у місті, пояснивши напади на них боротьбою самопроголошеної влади з обігом наркотиків у Слов'янську[117]. 23 квітня повідомлялося про нові напади на циган; нападники пояснили свої дії наказами самопроголошеного мера[118].

'''Перешкоджання журналістській діяльності'''

Представники Донецької народної республіки помічені у перешкоджанні журналістській діяльності, нападах на окремих журналістів та на редакції засобів масової інформації[82].

2 червня 2017 року був викрадений журналіст Станіслав Асєєв. Через півтора місяці, 16 липня 2017 року бойовики повідомили, що блогер затриманий за звинуваченням у «шпигунстві»[119].

'''Мародерство'''

В Донецькій ОДА наголошують, що політичне протистояння в області сприяє погіршенню криміногенної ситуації[120]. Повідомлення про збройні напади регулярно з'являються у ЗМІ, зокрема: в ніч з 26 на 27 травня 2014 представники так званої Донецької народної республіки скоїли розбійний напад на спортивно-концертний комплекс Донецька — Арену «Дружба», розграбували палац і влаштували в ньому пожежу[121].

22 травня озброєні автоматами терористи пограбували три банки в Маріуполі на суму порядку 50 тисяч гривень[122]

Повідомлялося також про збройні напади на крамницю у Харцизьку[123], пограбування управління хімзаводу у Горлівці[124], Музею «Великої Вітчизняної Війни» в Донецьку[125], пограбування автомобілів, що перевозив дитяче харчування[126], напади на приватні помешкання тощо[127], пограбування директора супермаркету на суму півмільйона гривень[128]. 28 травня в Донецьку сепаратистами «ДНР» було пограбовано гіпермаркет METRO Cash & Carry[129], звідки вони винесли товару на один мільйон євро[130] — без урахування збитків від пошкодження інфраструктури, які можуть бути значно більшими. 3 липня терористи пограбували філію «Приватбанка» на суму 15 мільйонів гривень, що були призначені для соціальних виплат[131].

'''Війна проти шахтарів'''

Окрему увагу терористи приділяють шахтам Донеччини, з яких систематично практикують викрадення вибухівки.

Так, 7 червня 720 кілограмів амоніту та 360 детонаторів було викрадено з підземного складу шахти ім. Скочинського[132]

21 червня бойовики ДНР увірвалися на територію ДТЕК Шахта Комсомолець і викрали звідти 13 КрАЗів для перевезення гірської породи, 5 автомобілів ГАЗ Газель і 4 легкових автомобілі[133].

26 червня терористи вкрали більше тонни вибухівки та 135 електричних детонаторів з шахт ім. Мельникова та «Привольнянська», і захопили в полон директора шахти[134]

'''Терористичні акти проти мирного населення'''

У січні 2015 року було зафіксовано два випадки, коли випущений терористами снаряд влучав по мирних цілях, що призводило до загибелі великої кількості людей.

Так, 13 січня 2015 бойовиками терористичного угрупування «ДНР» було вчинено артилерійський обстріл рейсового автобуса «Златоустівка — Донецьк», що рухався автошляхом Н20 та проходив паспортний контроль на пункті пропуску поблизу міста Волноваха. Внаслідок атаки загинули 13 осіб, ще 18 поранено.

22 січня 2015 бойовики терористичного угрупування «ДНР» вчинили мінометний обстріл зупинки громадського транспорту в мікрорайоні Боссе міста Донецьк, в результаті чого за різними даними загинуло від 7 до 13 осіб.

24 січня 2015 вранці бойовиками було обстріляно житлові квартали Маріуполя на лівому березі Кальміуса, в результаті чого загинуло 30 осіб, поранено близько 100.

10 лютого 2015 із систем залпового вогню «Смерч» були обстріляні військовий аеропорт і частину міста Краматорськ. Згідно з висновками ОБСЄ, обстріл здійснено з південного або південно-східного напрямку. 12-ро цивільних загинуло, госпіталізовано близько 35 чоловік

За оцінками дослідницького центру ''START'' (''Study of Terrorism and Responses to Terrorism'') Мерілендськкого університету, «Донецька народна республіка» за підсумками 2014 року посіла 5-е місце серед терористичних організацій світу за кількістю атак, терактів і смертельних жертв[135].

Гуманітарна катастрофа

З початку червняроку? ситуацію в ряді міст Донеччини характеризують як «гуманітарну катастрофу». 4 червня через пошкодження лінії електропередачі і, як наслідок, знеструмлення водонасосних станцій, без електропостачання і водопостачання залишився Слов'янськ[136], а 17 червня — також Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка і Дзержинськ[137].

Гуманітарна катастрофа викликала потік біженців з району бойових дій. Так, станом на 16 червня 2014, за даними ООН налічувалося 34 тисячі біженців[138], за неофіційними даними — до 120 тисяч[139].

Один з лідерів «Народного ополчення Донбасу» Павло Губарєв заявив, що мости біля Донецька підривають «ополченці» і що знищення інфраструктури входить у їхню військову тактику:
{| class="wikitable"
|'''«'''
|''Мінування і підрив мостів входять в тактику ополчення народних республік. Без цього при нашій чисельності неможливо тримати оборону периметра мільйонного міста''[140].
|'''»'''
|}
«Міжнародні відносини»

«Донецька» та «Луганська народні республіки» мають намір у подальшому об'єднатись в єдине державне утворення, а на поточний момент співпрацювати[44].

За повідомленням інтернет-сайту ДНР, самопроголошена республіка відкрила 3 представництва у Росії: у Москві, Санкт-Петербурзі та Ростові-на-Дону[141], куди уродженці та жителі низки областей України можуть звернутися за отриманням паспорту громадянина ДНР[142].

12 травня Головний головнокомандувач Донецької народної республіки Ігор Гіркін заявив, що «всі бойовики українських неонацистських угруповань (т. зв. „Національна гвардія“, Правий Сектор, „батальйон Ляшка“ і ін.) підлягають затриманню, а у випадку збройного опору — знищуються на місці», всі представники силових відомств України незаконно перебувають на території ДНР, а також звернувся про військову допомогу до Росії[61]. В той же час співголова уряду Донецької народної республіки Мирослав Руденко заперечив оголошення війни Україні[143][144].

Пізніше між Донецькою народною республікою та Ліберально-демократичною партією Росії підписано угоду про співпрацю, за яким ЛДПР є оператором зі збору гуманітарної допомоги для ДНР в Росії[142].

Вплив Росії та українських олігархів

За даними української розвідки, перед закиданням в Україну диверсантів готують на військовій базі під Ростовом-на-Дону, Росія[145].

12 травня 2014 року на той час вже колишній «народний губернатор» Донецької області Павло Губарєв заявив, що дві третини активістів «Донецької народної республіки» знаходяться на утриманні Ріната Ахметова, але гроші брали всі[146].

Неодноразово українськими воєнними були збиті безпілотні літальні апарати виробництва Росії.

27 червня 2014 року українські військові в Артемівську Донецької області захопили танк, що належить Росії. Вранці озброєні люди напали на військову частину. Танк супротивника, який стріляв у будівлю частини, українським військовим вдалося заблокувати і захопити. Фахівці встановили, що танк Т-64БВ, згідно з його заводським номером, був випущений Харківським танковим заводом імені Малишева в жовтні 1987 року. Згідно з архівними даними, цей танк був відправлений до військової частини, яка знаходилася на території РСФСР. Українські військові також вилучили у бойовиків ручний вогнемет РПО-А «Джміль» російського виробництва з написом «З Росії з любов'ю». За інформацією Міністерства оборони України, цю зброю також було привезено з Росії. Також проти ночі 20 червня бійці Національної гвардії України в бою захопили БТР російського виробництва[147].

У листопаді 2014 р «Красуха-4»(комплекс радіоелектронної боротьби 1РЛ257) була розміщена в Донецьку російсько-терористичними військами біля одного з будинків ДонНТУ.

У грудні 2014 у представників терористичних угруповань на Донбасі були помічені снайперські гвинтівки КСВК / АСВК — Корд, котра була прийнята на озброєння у Россії тільки у 2013. 14 січня 2015 така гвинтівка була захоплена українськими військовими. У грудні минулого 2014, так звані збройні сили «ЛНР» провели навчання недалеко від лінії фронту, в яких брали участі машини БПМ-97 — КамАЗ-43269 Постріл / Дозор. Окрім машин Постріл під час роззброєння 10 січня 2015 силами, так званої «ЛНР», в Краснодоні (Луганська область), окремої бригади оперативного призначення МГБ ЛНР «Одеса», силами «правопорядку» було задіяно значну кількість бронетехніки, зокрема, — броньована машина ГАЗ-3937 Водник з колісною формулою 4х4. 14 січня 2015, за повідомленнями очевидців, через територію селища Новосвітлівка (Краснодонського району, Луганської області) проїхала колона важкої техніки з РФ, до складу якої увійшли машини ГАЗ-2330 «Тигр», які пройшли в напрямку Луганська. РЛС «Аістьонок»(портативна станція розвідки вогневих позицій мінометів) продемонстрована 15 січня 2015 представникам місії ОБСЄ в Донецьку[148].

Також неодноразово на Донбасі як сепаратистами так і українськими військами були помічені танки Т-72Б3.

''Докладніше: Війна на сході України''

Оцінки

Депутат Донецької обласної ради від Партії регіонів, Віталій Кропачев зазначив, що Донецька народна республіка є спільнотою маргіналів, яку підтримує багато пенсіонерів, міліціонерів, робітників, які отримують гроші та соціальні пільги від держави Україна, яку ненавидять, а також багато безробітних. Також В. Кропачев виступив проти Донецької народної республіки підтримав єдність та територіальну цілісність України[149].

Голова Донецької ОДА Сергій Тарута не визнав незалежності ДНР[150], зазначивши, що така держава не здатна прожити більше кількох тижнів[151].

В Інтернеті за ДНР закріпилися сатирична назва ''Донбабве''[152], що активно розповсюджуються в інтернет-мемах.

У заяві Партії регіонів з приводу заяви Павла Губарєва про утримання активістів ДНР Рінатом Ахметовим[146] самого Губарєва названо самозванцем та аферистом, а «Донецькій народній республіці» дана характеристика, що «група бомжів з пляжу в Туапсе приводить свого ватажка в Краснодарську Думу і заявляє: „Ось ваш новий народний губернатор“»[153].

Рінат Ахметов 19 травня закликав до проведення попереджувальних страйків по всьому регіону проти Донецької республіки[154]. В своєму зверненні Р. Ахметов говорив:
{| class="wikitable"
|'''«'''
|''Я переконаний, що ДНР обманює людей. Вони обманюють народ Донбасу. Це - пройдисвіти, вони взяли в заручники весь Донбас і тероризують його. Хто вони? Що це за люди? Звідки узялися ці "генії"? Ким вони були вчора? Вони не створили жодного робочого місця.''[155]
|'''»'''
|}
Генеральна прокуратура України 15 травня 2014 року кваліфікувала так звані «ДНР» та «ЛНР» як терористичні організації[5].

20 липня 2014 року Президент України Петро Порошенко закликав ООН визнати так звані «ДНР» і «ЛНР» терористичним організаціями[156]. З аналогічним проханням він звернувся також до Конгресу США[157].

22 липня 2014 року Верховна Рада України у своїй заяві «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України» звернулася до міжнародних та європейських організацій, лідерів країн світу з пропозицією визнати самопроголошені організації ДНР і ЛНР терористичними[158].

12 серпня 2014 року українська діаспора у Португалії провела мітинг за підтримку визнання ДНР та ЛНР терористичними організаціями[159].

Територія

Територія, контрольована силами ДНР, від початку не обіймала всю Донецьку область і протягом червня-серпня 2014 р. скорочувалася внаслідок успіхів антитерористичної операції. На середину серпня 2014 р. ДНР контролювала лише центральні та східні райони області і то частково. Військові сили сепаратистів були зосереджені у великих населених пунктах, як-то: Донецько-Макіївська агломерація, Горлівсько-Єнакіївська агломерація, Шахтарська агломерація, а також розташовувались у Старобєшівському та Амвросіївському районах. 27 липня урядові сили України зайняли місто Дебальцеве на схід від Горлівки та увійшли до Шахтарська і Тореза, чим майже повністю відокремили залишки території ДНР від підконтрольних сепаратистам районів Луганщини. У кінці серпня, під час тристоронньої зустрічі на вищому рівні у Мінську, сили ДНР за активного сприяння російських збройних сил розширили територію ДНР, захопивши райцентри Тельманове, Старобешеве, Амвросіївка та Новоазовськ. Вірогідно, що вони мали на меті атакувати Маріуполь, але до цього не дійшло. У лютому 2015, саме під час укладення другої мінської угоди, російсько-терористичні війська знову перейшли в наступ, цього разу біля Дебальцева. За кілька днів Дебальцеве було зайняте росіянами, і відтоді лінія фронту стабілізувалася. За станом на березень 2015 р., після відкритого втручання регулярних військ Російської Федерації, збройні сили ДНР та Росії контролюють близько третини території Донецької області у її центрі (найбільш густонаселеної частини області) та на південному сході. Із значних міст області поза впливом ДНР залишаються Маріуполь на півдні та Краматорсько-Слов'янська агломерація на півночі. Ватажки ДНР заявляють свої претензії на всю територію Донецької області в адміністративних межах, встановлених 3 червня 1938 р.

Катар

2020-08-04T09:26:55Z

Wiki admin:

'''Ка́тар''' (араб. قطر‎, МФА: [ˈqɑ̱.tˁɑ̱r]), офіційна назва — '''Держа́ва Ка́тар''' — країна на Середньому Сході, що займає півострів Катар у Перській затоці, у східній частині Аравійського півострова. На південному заході межує із Саудівською Аравією, на півдні — з Об'єднаними Арабськими Еміратами (ОАЕ).

== Історія ==
Столиця, Доха, у 1904 році
З VII століття у складі Арабського халіфату. Упродовж XIII—XIV століть — під владою емірів Бахрейну; на початку XVI століття — португальців, потім Османської імперії. У 1916—71 роках Катар перебував під британським протекторатом. У зовнішній політиці орієнтується на Саудівську Аравію. Катар — одне з найбільш «відкритих» арабських суспільств. Всесвітню популярність здобув місцевий телеканал «Аль-Джазіра».

Національне свято — 18 грудня, день незалежності — 1 вересня.

=== Географія ===
Аравійський орикс, національний символ Катару
Докладніше: Географія Катару

Пустельний берег, типовий ланшафт регіону
Майже вся територія країни є пустелею. На півночі — низька піщана рівнина з рідкісними оазами, вкрита рухомими еоловими пісками; у серединній частині півострова — кам'яниста пустеля з ділянками солончаків; на півдні — високі піщані горби.

У центрі розташоване низьке вапнякове плато, слабо розчленоване руслами тимчасових водотоків — ваді, що полого знижується в східному напрямі й створює кліфове узбережжя на крайньому північному сході. Вздовж західного узбережжя тягнеться смуга піщаних горбів висотою до 40 м. Уздовж південно-східного узбережжя простягся ланцюг замкнених безстічних западин із плоским засоленим дном (себха). На півночі переважають піщані пустелі з рухливими барханами, у центральній частині — кам'янисті пустелі з плямами солончаків, на півдні горбистий рельєф складений еоловими пісками. Найвища точка — Аба-ель-Баул (105 м над рівнем моря) розташована на південному сході країни. Півострів облямований кораловими рифами й кораловими островами.

Півострів бідний водою. Постійних річок немає, велику частину води доводиться отримувати шляхом опріснення морської. Підземні джерела прісної води і оази розташовані, в основному, на півночі країни. Тваринний світ бідний, переважають плазуни й гризуни (див. Список ссавців Катару).

Мапа Катару
Клімат
Клімат континентальний тропічний, сухий. Влітку температура нерідко піднімається до 50 °C.

[сховати]Клімат Катару
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру
Середній максимум, °C 22 23 27 33 39 42 42 42 39 35 30 25
Середній мінімум, °C 14 15 17 21 27 29 31 31 29 25 21 16
Норма опадів, мм 12.7 17.8 15.2 7.6 2.5 0 0 0 0 0 2.5 12.7
Джерело: http://us.worldweatheronline.com/doha-weather-averages/ad-dawhah/qa.aspx
Державний устрій
Голова держави та уряду — емір. Діє Консультативна рада, що призначається еміром.

Влада Катару зосереджена в руках династії Аль Тані. Емір Шейх Ахмад був усунений у результаті безкровного перевороту його кузеном, кронпринцом Шейхом Халіфа, що висунув амбіційну програму соціальних і економічних реформ, при обмеженні екстравагантності королівської родини.

Емір призначає прем'єр-міністра, членів Ради міністрів і Консультативної ради. Влада еміра обмежена тільки рамками шаріату. Згідно з конституцією, прийнятою 29 квітня 2003 року, Катар є абсолютною монархією.

У Катарі заборонено створення політичних партій, профспілок, проведення демонстрацій.

=== Збройні сили ===
Катарський винищувач Dassault Mirage 2000-5
Починаючи з 1992 року Катар тісно співпрацює з США у військовій сфері. На розташованій поблизу від аеропорту Абу військовій базі аль Удейд дислокований 609-й Центр управління повітряними і космічними операціями Центрального командування збройних сил США (один з чотирьох подібних закордонних центрів армії США).

Чисельність — 12 330 осіб (11 800 згідно з JCSS). Сухопутні сили: 8500 осіб. ВПС — 2100 осіб. Бойові літаки: 9 «Міраж-2000-5EDA» і 3 «Міраж-2000-5DDA» Навчально-бойові літаки: 6 «Альфа Джет», 15 «Хок» Мк100 Транспортні літаки: 7 одиниць. Вертольоти: 30.

ВМС — 1730 осіб. Корабельний склад: ракетні катери: 7 од. Патрульні катери: 50 од. Берегова оборона: 4 батареї (12х4 ПУ) ММ-40 Exocet.

Інші збройні формування: збройна поліція — 8000 (мають БТР, вертольоти, катери).

=== Адміністративний поділ ===
Адміністративний поділ Катару
Докладніше: Адміністративний поділ Катару
Катар поділений на 7 муніципалитетів (араб. بلديات‎ — баладійят).

№ муніципалітет центр площа, км² населення (2010), чол.
1 Ад-Доха Доха 234 796 947
2 Аль-Даїян Аль-Даїян 236 43 176
3 Аль-Хор Аль-Хор 1 551 193 983
4 Аль-Вакра Аль-Вакра 2 520 141 222
5 Ар-Раян Ар-Раян 5 818 455 623
6 Аш-Шамаль Ер-Рувейс 902 7 975
7 Умм-Салаль Умм-Салаль 310 60 509
Економіка
Докладніше: Економіка Катару
Основу економіки Катару складає видобування та переробка нафти (70 % державних доходів, більше 60 % валового внутрішнього продукту і приблизно 85 % доходів від експорту). Все більш важливим стає виробництво і експорт природного газу.

Airbus A380 авіакомпанії Qatar Airways, однієї з найбільших у світі
Експорт у 2008 році — 55 млрд дол .: скраплений газ, нафтопродукти, добрива, сталь. Основні покупці — Японія 40,8 %, Південна Корея 16,3 %, Сінгапур 11,8 %, Таїланд 4,6 %, Індія 4,4 %.

Імпорт в 2008 році — 21,2 млрд дол .: машини та обладнання, транспортні засоби, продовольство, хімічні продукти. Основні постачальники — США 12,3 %, Німеччина 9,2 %, Італія 9,1 %, Японія 8,1 %, Франція 6,3 %.

У структурі ВВП найголовніші сфера послуг (50 %) і промисловість (49 %). Розвинена нафтопереробна, нафтохімічна, хімічна, металургійна промисловість (великий сталеплавильний комплекс в Умм-Саїді працює на привізній сировині). Сільське господарство розвинене мало й задовольняє лише 10 % потреби країни в продовольстві. Землеробство зосереджене в оазах (фінікова пальма, овочівництво й садівництво). Тваринництвом займаються кочові й напівкочові племена, які розводять верблюдів, овець і кіз. Прибережні води Катару багаті рибою й креветками.

В банківську систему Катару входять 16 комерційних банків (включаючи відділення (філії) іноземних банків).

Катар має найвищий у світі ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС), відповідно до CIA World Factbook[5][6] і близько 14 % домогосподарств є доларовими мільйонерами.[7]

Див. також: Корисні копалини Катару, Історія освоєння мінеральних ресурсів Катару, Гірнича промисловість Катару та Нафтова і газова промисловість Катару
Податки
У 2009 році міністр фінансів Катару Хусейн Камал ввів з 2010 року єдину ставку корпоративного податку 10 %, яким замінив раніше існуючу прогресивну ставку 10-35 %.

Зниження ставки корпоративного податку є одним з основних умов диверсифікації економіки Катару, спрямованої на відхід від газової і нафтоорієнтованої економіки і перехід до залучення іноземних інвестицій в інші напрямки.

=== Населення ===
Діловий центр Дохи

Шейх Тамім бін Хамад Аль Тані
За даними Фонду Організації Об'єднаних Націй у галузі народонаселення загальна чисельність населення Катару 2011 року становила 1,9 млн осіб, у тому числі 1,4 млн чоловіків і 500 тис. жінок; частка міського населення 96 %, темп зростання населення у 2010—2015 роках становитиме 2,9 %, очікувана тривалість життя становитиме 79 років для чоловіків і 78 років для жінок[8].

Місцеві араби становлять майже 15 % населення. У Катарі також живуть араби з інших країн (13 %), вихідці з Індії (24 %), Непалу (16 %), Філіппін (11 %), Шрі-Ланки (5 %), Бангладешу (5 %), Пакистану (4 %), та інших країн. Офіційна мова — арабська, поширена англійська. Державна релігія — іслам сунітського спрямування. Близько 90 % населення зосереджено в столиці та її передмістях. Чисельність населення швидко збільшується за рахунок іммігрантів, зайнятих на нафтопромислах. Трудящі-мігранти становлять 94 % робочої сили і понад 85 % населення країни. У 2009 році природний приріст населення знизився до 1,3 %, а еміграція з Катару збільшилася до 0,36 %. Таким чином, річний приріст — менше 1 %.

Мова
Державна мова: арабська. Окрім того, у Катарі поширена англійська.

Релігія
Державна релігія — іслам. Його сповідують близько 67,7 % населення. Християни 13,8 %, індуїсти 13,8 %[9] Більшість катарців — послідовники сунітського напряму в ісламі.

=== Найбільші міста ===
пор
Найбільші міста Катару
Дані сайту GeoNames.
№ Баладійят Населення
Доха
Доха 1 Доха Доха 344 939 Умм-Салаль
Умм-Салаль
Ель-Вакра
Ель-Вакра
2 Ер-Райян Ер-Райян 272 465
3 Умм-Салаль Умм-Салаль 29 391
4 Ель-Вакра Ель-Вакра 26 436
5 Ель-Хаур Ель-Хаур 18 923
6 Ель-Джамалія Ер-Райян 8 380
7 Духан Ер-Райян 7 250
8 Умм-Саїд Ель-Вакра 5 769
9 Еш-Шамаль Еш-Шамаль 5 267
10 Ель-Вукайр Ель-Вакра 5 146
Культура та освіта
Культура Катару, будь то музика, мистецтво, стиль або кулінарія, ідентична культурі інших країн Перської затоки. Арабські племена з Саудівської аравії, мігруючи в Катар і інші регіони затоки, приносили з собою свої традиції і звичаї, тому тепер культура країн цього регіону подібна

Інтернет
До недавнього часу у Катарі був тільки один провайдер інтернет послуг Qtel і всі користувачі працювали через нього з використанням NAT, внаслідок чого всі жителі Катару мали одну IP-адресу. Коли адміністратори Вікіпедії заблокували IP-адресу анонімного вандала[10], то для мешканців усього Катару стала неможливою анонімна участь у цьому проекті[11].

У 2013 році Qtel змінив назву на Ooredoo[12]. На теперішній момент (кінець 2018 року) у Катарі працюють щонайменш два провайдера інтернет послуг, Ooredoo та Vodafone [13]. Зараз мешканці Катару, для доступу до ресурсів інтернету, використовують декілька тисяч IP-адрес [14]

Дивитись також
Катарська дипломатична криза (2017)
Примітки
↓ Показувати повністю

Population structure. Qatar Statistics Authority. 2013-01-31. Архів оригіналу за 2013-09-15.
Populations. Qsa.gov.qa. Архів оригіналу за 2013-09-15. Процитовано 2010-10-02.
Qatar. International Monetary Fund. Архів оригіналу за 2013-09-15. Процитовано 2012-04-20.
Існують різні варіанти вимови назви держави. Деякі з них близькі до вимови місцевих жителів, інші дещо відрізняються (але легші для вимови іноземців). Ось деякі з них:
[qʌ.tˤʌɾ], [ˈkʌ.tʌɹ], [ˈkɑ.tɚ], [ˈkʌt.ɚ], [kə.ˈtɑɹ]
В останньому варіанті наголос падає на останній склад, проте не можна говорити, що це безграмотно, оскільки в арабській мові жоден голосний звук слова «Катар» не зредукований, і достатньо складно чітко визначити наголос.
Тут можна прослуховувати, як слово «Катар» вимовляє фахівець з арабської мови Тері Деянг.
GDP – per capita (PPP). The World Factbook, Central Intelligence Agency. Процитовано 2013-01-22.
http://ideas-of-business.ru/samaya-bogataya-strana-v-mire/
http://www.economist.com/news/special-report/21580630-even-rich-arab-countries-cannot-squander-their-resources-indefinitely-haves-and The economy: The haves and the have-nots
Народонаселення світу в 2011 році [1]
Religious Composition by Country. Global Religious Landscape. Pew Forum. Архів оригіналу за 2013-09-15. Процитовано 2013-07-09.
Коментар для преси в англійській Вікіпедії (англ.)
Редактори Вікіпедії забанили цілу державу (рос.)
Reporter, Naushad K. Cherrayil; Staff (2013-02-26). Qatari telecoms firm Qtel rebrands to Ooredoo. GulfNews. Процитовано 2018-11-06.
Focus, Expat. Internet Access In Qatar: What You Need To Know. Expat Focus (en). Процитовано 2018-11-06.
Qatar IPv4 - Qatar Database on Myip.ms. myip.ms. Процитовано 2018-11-06.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Катар

Посилання
Катар // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. : іл. — ISBN 966-7492-03-6.
Ministry of Foreign Affairs
Qatar Statistics Authority
ILQ News and Information
Chief of State and Cabinet Members
Qatar at UCB Libraries GovPubs
Сайт про Катар (рос.)

Міллер Олексій Борисович

2020-06-02T18:38:40Z

Wiki admin:

[[Файл:Міллер.jpg|міні|Олексій Міллер]]
'''Міллер''' '''Олексій Борисович''' (рос. ''Алексей Борисович Миллер'') — член клану Путіна: голова правління ВАТ [[Газпром|'''"Газпром"''']], заступник голови ради директорів компаній «Газпром нафта», «Газпромбанк» і «Согаз». Кандидат економічних наук.

==Біографія==
Олексій Міллер народився 31 січня 1962 року в Ленінграді. У 1979 році поступив в Ленінградський фінансово-економічний інститут. У 1984 році закінчив інститут, отримавши спеціальність «економіст», і влаштувався на роботу в «ЛенНІІПроект». У 1986 році поступив в аспірантуру «ЛенНІІПроєкта», і закінчив її в 1989 році, захистивши кандидатську дисертацію.

===Ленінградська кар'єра===
У 1990 році працював в «ЛенНІІпроекті» на посаді молодшого наукового співробітника. У тому ж році був запрошений на роботу в Комітет з економічної реформи виконкому Ленсовета.

З 1991 по 1996 рік працював в Комітеті з зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга під безпосереднім керівництвом Володимира Путіна (який у той час займав посаду голови комітету зовнішніх зв'язків мерії, Міллер був начальником управління зовнішньоекономічних зв'язків), був його беспосереднім помічником. Міллер займався розвитком перших інвестиційних зон в місті, зокрема «Пулково» (там були побудовані заводи «Кока-кола» та «Жіллетт») і «Парнас» (побудований комплекс будівель пивоварної компанії «Балтика»). Привів в місто перші іноземні банки, такі як Дрезден-банк, Ліонський кредит. Займався готельним бізнесом, був головою ради директорів готелю «Європа».

У 1996 році, після того, як тодішній мер Анатолій Собчак, програв вибори Володимиру Яковлєву і команда Собчака залишила Смольний, Міллер перейшов на роботу у ВАТ «Морський порт Санкт-Петербург». Там він займав пост директора з розвитку і інвестиціям.

У 1999 році Міллер був призначений генеральним директором ВАТ «Балтійська трубопровідна система». У 2000 році став заступником міністра енергетики Росії, займався питаннями зовнішньоекономічної діяльності. У заслугу Міллеру ставлять той факт, що завдяки співпраці Міненерго з ОПЕК йому вдалося зберегти досить високу ціну на нафту на світових ринках.

===На чолі Газпрому===
У січні 2001 року ЗМІ повідомляли, що Міллер може стати наступником міністра енергетики Олександра Гавріна. Проте 30 травня 2001 року Міллер був вибраний головою правління ВАТ [[Газпром|'''«Газпром»''']] (змінивши на цій посаді Рема Вяхирєва). За версією джерела газети «Ведомости», Міллер сам відмовився від запропонованого йому міністерського поста як від безперспективного.

Того ж року Міллер вперше обійняв посаду голови Ради директорів ЗАТ КБ «Газпромбанк» (пізніше — ЗАТ Акціонерний банк (АБ) «Газпромбанк»; ВАТ «Газпромбанк»). Надалі (за даними на вересень 2008 року) він зберігав за собою пост голови ради директорів «Газпромбанка».

ЗМІ стверджували, що призначення «людини Путіна» на місце Вяхирева виявилося для менеджменту «Газпрому» повною несподіванкою. Про нього керівництво компанії дізналося за годину до початку засідання ради директорів — під час розмови з президентом в Кремлі. На думку ряду ЗМІ, дане призначення означало, що Путін вирішив узяти контроль над газовою імперією в свої руки. Сам же Міллер після призначення заявив інформагентствам, що має намір забезпечити спадкоємність і підсилити роль держави в компанії.

6 травня 2002 року уряд призначив Міллера представником держави як акціонера для участі в річних зборах акціонерів компанії.

В кінці 2004 — початку 2005 року «Газпром» виступив за збільшення ціни на газ, що поставлявся за кордон. Інший значний постачальник газу — Туркменістан — також виявила намір підвищити ціну на газ. У січні 2006 року ЗМІ повідомили, що «Газпром» і український «Нафтогаз» домовилися про постачання російського газу в Україну, проте в червні 2006 року очолювана Міллером компанія відмовилася купувати газ у Туркменістану, а Київ зацікавився можливістю укладення контракту «Нафтогаза» з Туркменістаном на прямі постачання газу без участі «Газпрому».

6 квітня 2018 року включений до списку санкцій США в числі 17 урядовців та 7 бізнесменів з Росії.

===Конфлікт навколо ЮКОСа===
В кінці жовтня 2005 року група мінорітаріїв нафтової компанії «ЮКОС» (в основному громадяни США) подали до вашингтонського окружного суду колективний позов проти Російської Федерації і низки російських енергетичних компаній, а також їхніх керівників (зокрема Міллера) і міністрів. Позивачі звинуватили їх в змові з метою «фактичної націоналізації» «Юкоса», внаслідок чого мінорітарії позбулися очікуваного прибутку. Того ж дня інформаційне агентство Reuters повідомило, що представники «Газпрому» отримали повістки з викликом до суду.

У лютому 2006 року адвокати «Газпрому», «Роснефті» і «Роснефтегаза», а також адвокати глави Мінпроменерго Віктора Христенко і міністра фінансів Олексія Кудріна подали до суду округу Колумбія (США) спільне клопотання про відстрочення представлення відповіді на претензії мінорітарієв «Юкоса». 23 березня адвокати мінорітарієв заявили, що повістку отримала і Російська Федерація в цілому. 24 березня МЗС Росії спростував це повідомлення, а в травні 2006 року адвокати відповідачів за позовом міноритарних акціонерів «Юкоса» направили до вашингтонського окружного суду клопотання з проханням відхилити позов. До кінця вересня 2006 року клопотання ще не було розглянуте.

===Розвиток Газпрому===
Також в 2005 і 2006 роках ім'я Міллера згадувалося в ЗМІ у зв'язку з амбітним проектом «Газпрому» — будівництвом Північно-європейського газопроводу. Цей газопровід вирішили будувати спільно «Газпром» і німецькі компанії E.ON і BASF. Він має пройти акваторією Балтійського моря (минаючи країни, що забезпечують транзит російського газу до Європи). Низку європейських країн (особливо країни Балтії) виражали незадоволеність цим проектом. Заперечення припинилися, коли Міллер заявив, що «Газпром» готовий розглянути пропозиції будь-якої країни балтійського регіону з будівництва відведень. Передбачалося, що перша нитка газопроводу буде введена в експлуатацію в 2010 році. Проте у вересні 2006 року стало ясно, що терміни почала будівництва зрушилися на невизначений час, оскільки довгостроковий бізнес-план проекту не був готовий вчасно.

Іншим проектом Газпрому став Південний потік — російсько-італійський проект газопроводу, який пройде дном Чорного моря з Новоросійська в болгарський порт Варну і далі через Балканський півострів в Італію й Австрію. Перший рамковий меморандум про проектування й будівництво «Південного потоку» був підписано 23 червня 2007 російським енергетичним концерном Газпром і італійським нафтогазовим концерном Eni.

За ініціативи Газпрому був утворкний Форум країн-експортерів газу — міжнародна організація провідних виробників і експортерів природного газу, чий статут був підписаний 23 грудня 2008 року на нараді в Москві.

Газпром за керівництва Міллера активно цікавився придбанням об'єктів газової інфраструктури в Європі, включаючи магістральні газогони і роздрібні мережі. Велика Британія і Німеччина обмежували цю активність, вбачаючи в монополізмі Газпрома загрозу своїй енергетичній безпеці.

У листопаді 2007 року «Ведомости» розповіли про доходи Міллера. Повідомлялося, що 2006 року «Газпром» заплатив членам правління компанії, у тому числі і Міллеру, в середньому по 35 мільйонів рублів. Крім того, він як заступник голови ради директорів «Газпрому», отримав 16,2 мільйона рублів. При цьому, як відзначало видання, Міллер ще очолює ради директорів «Газпром нафти», «Газпромбанка» і «Согаза» — всі разом це, як писали «Відомості», дало близько 5 мільйонів доларів до доходу Міллера.

===Газпром і Україна===
Часи керівництва Міллера відзначені щорічими газовими конфліктами з Україною і стрімким подорожчанням природного газу для України: ціни зросли від рівня в 50$ в 2005 році до $179.5 в 2008-му.

===Рокіровки в керівництві Газпрому===
У березні 2008 року на минулих в Росії президентських виборах переміг перший віце-прем'єр Росії, голова ради директорів «Газпрому» Дмитро Медведєв, кандидатура якого була висунута низкою політичних партій країни, зокрема «Єдиною Росією», і підтримана президентом Путіним. 7 травня 2008 року Медведев вступив на посаду президента Росії, після чого Міллер став виконувачем обов'язки голови ради директорів «Газпрому» на період до обрання річними зборами нового складу ради. 27 червня 2008 року новим главою ради директорів газової монополії був вибраний перший заступник голови уряду Росії Віктор Зубков, а Міллер посів посаду його заступника.

==Звинувачення у кримінальній діяльності==
Російськ-ізраїльський підприємець Максим Фрейдзон звинуватив Міллера у посередницькій ролі при взятті хабарів В. Путіним в 1990-х роках під час керування тим мерії Санкт-Петербургу. За Фрейдзоном, Путін під час розмов як правило писав суму хабаря, який вимагав, на папірці, а гроші завжди безпосередньо отримував О.Міллєр щоб передати своєму босу Путіну.

Фрейдзон також подав позов у суд Нью-Йорку із звинуваченням керованого Міллером Газпрому незаконному привласненні акцій компанії ЗАТ «Совекс», мажоритарний акціонер якої Дмитро Скигин, був до того ще й вбитий.

==Нагороди==
Міллер має численні нагороди, зокрема медаль Ордена «3a заслуги перед Вітчизною» II ступеня; орден Хреста Угорської Республіки II ступеня за заслуги в енергетичній співпраці, орден «Святого Месропа Маштоца» (Республіка Вірменія), орден Російської Православної Церкви Сергія Радонезького II ступені і Патріаршу грамоту. 30 березня 2006 року президент Росії Володимир Путін нагородив Міллера орденом «За заслуги перед вітчизною» IV ступеня. Як наголошувалося в тексті указу, розміщеного на сайті адміністрації президента, Міллер був удостоєний нагороди «за заслуги в розвитку газового комплексу РФ».

==Приватне життя==
Міллер одружений, у нього є син.
[[Категорія:РФ]]

Файл:Міллер.jpg

2020-06-02T18:38:23Z

Wiki admin:

Олексій Міллер

Інститут країн СНД

2020-06-01T18:40:04Z

Wiki admin:

'''Інститут країн СНД''' (рос. ''Институт стран СНГ'') — російська недержавна організація, основною ціллю якої є визначення та підтримка російських інтересів на території колишнього СРСР. Є впливовим ідеологічним центром формування російської державної політики по відношенню до т. зв. «близького зарубіжжя». Окрім декларованої дослідницької роботи, інститут займається, зокрема підтримкою російськомовних громадян, російської мови, російських та проросійських громад в інших країнах СНД.

Засновником та головою інституту є депутат Державної думи Росії [[Затулін Костянтин|Костянтин Затулін]]. Інститут має філії у Білорусі, Киргизстані, Вірменії та Україні — в Криму та в Києві. Діяльність інстутуту в Україні піддвалася критиці: голова інстутуту, Затулін неодноразово проголошувався персоною нон-грата та висилався з України; Служба безпеки України звинуватила цю організацію у антиукраїнській діяльності, дестабілізації внутрішнього життя країни, у підтримці сепаратизму та запереченні Голодомору. СБУ також звернулася до суду з вимогою припинити діяльність інституту в Україні. Директором Української філії Інституту країн СНД у 2006—2013 був [[Корнілов Володимир|Володимир Корнілов]].

Інститут було засновано в квітні 1996 р. Серед засновників були: Уряд міста Москви, Російська академія наук, Міністерство закордонних справ РФ, Московський державний університет. Хоча організація декларована, як недержавна та незалежна, вона має добрі стосунки та користується підтримкою Уряду міста Москви, Державної думи Росії, Урядової комісії зі справ співвітчизників РФ.
[[Категорія:Неурядова організація]]
[[Категорія:Росія]]
[[Категорія:Затулін]]

Інститут країн СНД

2020-06-01T17:39:21Z

Wiki admin:

Затулін Костянтин

2020-06-01T17:38:31Z

Wiki admin: Створена сторінка: '''Костянти́н Фе́дорович Зату́лін''' (рос. ''Константин Фёдорович Затулин''); (*7 вересня 1958,...

'''Костянти́н Фе́дорович Зату́лін''' (рос. ''Константин Фёдорович Затулин''); (*7 вересня 1958, Батумі, Грузинська РСР, СРСР) — російський політик, директор [[Інститут країн СНД|Інституту країн СНД]], депутат Державної думи Росії.

Корнілов Володимир

2020-06-01T17:33:05Z

Wiki admin:

[[Файл:Владимир Корнилов.jpg|міні|Володимир Корнілов]]
'''Корнілов''' '''Володимир Володимирович''' ''(рос.: Владимир Корнилов)'' — російський пропагандист, політичний оглядач інформагенства «Россия сегодня», відомий своїми українофобськими висловлюваннями.

Певний час жив та працював в Україні.

У 2008 році, Корнілов з іншими членами [[Інститут країн СНД|Інституту СНД]] виступив проти визнання Голодомору українців в 1932 — 1933 років. Після чого СБУ мало не закрила цю організацію.

Корнілов — співучасник розгорнутої Кремлем агресивної війни проти України, бере активну участь у антиукраїнській пропаганді. Відомий розпалюванням сепаратизму на сході України та в Криму. Систематично своїми публікаціями [https://anna-news.info/vojnu-v-donbasse-razozhgla-ukraina-vladimir-kornilov/ підтримує] окупацію РФ українських земель. Відомий поширювач [https://www.obozrevatel.com/abroad/mskali-rujnuyut-kiiv-propagandist-putina-opozorilsya-fejkom-ob-ukraine.htm фейків] про Україну та її історію.

===Біографія===
Володимир Корнілов народився у Липецьку (Росія).

Ріс і виховувався в Донецьку. У 1995 році закінчив заочне відділення історичного факультету Донецького державного університету.

Працював у Ворошиловському райкомі комсомолу міста Донецька, згодом — на обласному телебаченні, вів українобську програму «Вибір».

В 1995—1999 роках — редактор відділу політики газети «Комсомольская правда — Донбасс». У 1999-2000 рр. — менеджер департаменту реалізації газети Fort Worth Star Telegram (США).

В 2000—2003 роках — заступник головного редактора газети «Салон Дона и Баса» (Донецьк).

У лютому-листопаді 2003-го — головний редактор газети «Сегодня» (Київ). Обидва видання входять до видавничої групи холдингу СКМ, головним акціонером якої є олігарх, колишній народний депутат України від Партії Регіонів Рінат Ахметов.
У 2004—2006 очолював редакцію «Ділового журналу». Постійний автор інтернет-видання «Наш Век».
До осені 2005 року, як повідомляє ресурс «Політтех», консультував блок «Держава» Геннадія Васильєва (екс-генпрокурора України, співвласника концерну ''Енерго'', нардепа від Партії регіонів VI скликання).
З 2006 по 2013 керував Українською філією Інституту країн СНД і працював оглядачем газети «2000» (Київ). У липні 2013 року пішов з посади директора УФ ІК СНД та виїхав з Києва. Очолив нову структуру — Центр євразійських досліджень.

===Пропагандистська діяльність===
Автор книги «Донецько-Криворізька республіка: Розстріляна мрія» (рос. ''Донецко-Криворожская республика: Расстрелянная мечта''), виданої в 2011 році харківським видавництвом «Фоліо» тиражем у 5 тисяч екземплярів. У 2015 році була перевидана у Росії у видавництві "Питер".

15 жовтня 2010 р. в ході конференції «Федералізація України: від розколу до єдності» в Одесі перший заступник голови комітету Держдуми РФ у справах СНД Костянтин Затулін зауважив, що, за його словами, Україна має перспективи тільки як федеративна держава, оскільки в Україні, мовляв, існують величезні відмінності між регіонами. Його підтримав директор українського філіалу Інституту країн СНД Володимир Корнілов, на думку якого, Україна приречена на федералізм і двомовність. ''«Інакше Україна просто не зможе зберегти себе в нинішніх кордонах... Потрібно, щоб уже зараз представники української громадськості сіли один стіл і обговорили, як же жити».''

У 2013 році опублікував пропагандистську статтю російською мовою під назвою [http://kornilov.name/evrozveri-anatomiya-proevropeyskogo-bespredela/ «ЕВРОЗВЕРИ: анатомия „проевропейского“ беспредела»], яку активно поширювали кремлівські пропагандистські ЗМІ.

Під час одного з ефірів російського ТБ Корнілов заявив, що народні депутати України з трибуни Верховної Ради закликають до розстрілів усіх людей, які працюють на території окупованих РФ фейкових республік "Л/ДНР".

Закликав вводити санкції проти України за прийняття закону про мови.

За активну проросійську діяльність на території України Корнілов нагороджений «Почесним знаком співвітчизника» Росії, який йому вручив особисто міністр закордонних справ цієї держави — Сергій Лавров.

Корнілов вважає за необхідне укладення нового, посиленого, Договору про дружбу та співпрацею між Україною та Росією.

[[Категорія:Пропагандисти]]
[[Категорія:РФ]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]

Інститут країн СНД

2020-06-01T17:31:05Z

Wiki admin: Створена сторінка: '''Інститут країн СНД''' (рос. ''Институт стран СНГ'') — російська недержавна організація, о...

'''Інститут країн СНД''' (рос. ''Институт стран СНГ'') — російська недержавна організація, основною ціллю якої є визначення та підтримка російських інтересів на території колишнього СРСР. Є впливовим ідеологічним центром формування російської державної політики по відношенню до т. зв. «близького зарубіжжя». Окрім декларованої дослідницької роботи, інститут займається, зокрема підтримкою російськомовних громадян, російської мови, російських та проросійських громад в інших країнах СНД.

Інститут має філії у Білорусі, Киргизстані, Вірменії та Україні — в Криму та в Києві. Діяльність інстутуту в Україні піддвалася критиці: голова інстутуту, Затулін неодноразово проголошувався персоною нон-грата та висилався з України; Служба безпеки України звинуватила цю організацію у антиукраїнській діяльності, дестабілізації внутрішнього життя країни, у підтримці сепаратизму та запереченні Голодомору. СБУ також звернулася до суду з вимогою припинити діяльність інституту в Україні.

Інститут було засновано в квітні 1996 р. Серед засновників були: Уряд міста Москви, Російська академія наук, Міністерство закордонних справ РФ, Московський державний університет. Засновником та головою інституту є депутат Державної думи Росії Костянтин Затулін. Хоча організація декларована, як недержавна та незалежна, вона має добрі стосунки та користується підтримкою Уряду міста Москви, Державної думи Росії, Урядової комісії зі справ співвітчизників РФ.

Директором Української філії Інституту країн СНД у 2006—2013 був [[Корнілов Володимир|Володимир Корнілов]].

Азаров Микола Янович

2020-06-01T11:39:07Z

Wiki admin:

[[Файл:Азаров Микола.png|міні|Азаров Микола]]
Азаров Микола Янович - політик російського походження, колишній Прем’єр-міністр України часів президента Віктора Януковича. З ініціативи очолюваного Азаровим уряду було призупинено підготовку до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що призвело до Революції гідності. Перебуває в розшуку СБУ. Регулярно спричиняє інформаційні приводи для російської пропаганди для дискредитації України.

==='''Діяльність у РФ'''===
Події на Майдані Микола Азаров назвав «технологією повалення законного уряду», 28 січня 2014 року подав у відставку. Після втечі Віктора Януковича з України Микола Азаров також виїхав із країни спочатку до Австрії, згодом разом із сім'єю осів у Росії, не відмовившись від українського громадянства.

Очолює так званий «Комітет порятунку України», що звертається до міжнародних судових інстанцій, аби визнати події 2014 року в Україні державним переворотом.

У 2017 році [https://iz.ru/news/656045 повідомив] російській пропагандистській газеті «Извєстія», що формує український «уряд у вигнанні» після рішення московського суду, який у грудні визнав протести на Майдані в Україні «переворотом».

Микола Азаров створює інформаційні приводи з дискредитацією України на міжнародній арені, які широко цитуються пропагандистськими ЗМІ РФ.

Так, у травні 2020 року заявив у своєму Twitter, що Україна в 1922 році увійшла до складу СРСР без Харкова, Одеси, Донецька, Луганська, а також Криму та Львова. Цитата мовою оригіналу: ''«Все эти земли Украина получила, находясь в составе Советского Союза, причем полностью бесплатно! А новоиспеченные так называемые патриоты только и научились, что земли эти разбазаривать, да еще и ценой десятков тысяч человеческих жизней».''

У січні 2020 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення [https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2852316-nacrada-ogolosila-poperedzenna-ta-ostrafuvala-maksitv-cerez-intervu-azarova.html застосувала] до телеканалу «Максі-ТВ» (ТОВ "Наша Прага", м. Київ) оголосила попередження та наклала штраф «за поширення мови ворожнечі через трансляцію передачі «Гордон» від 5 жовтня 2019 року (прямий ефір, гість передачі Микола Азаров, представлений ведучим як експрем’єр-міністр України), зафіксовано висловлювання, що мають ознаки порушення вимог законів України «Про інформацію» та «Про телебачення і радіомовлення».

«В інтерв’ю ми фіксуємо фрази про «государственный переворот, который произошел в Украине» щодо подій в 2014 році, – пояснив рішення член Нацради Сергій Костинський. – Неодноразове використання гостем студії формулювання «державний переворот» та відсутність зауважень до цього формулювання з боку ведучого є спотворенням інформації та навмисною підміною понять, а також є поширенням необ’єктивної інформації про події, які відбулися наприкінці 2013 – на початку 2014 років. Використання формулювання «конфликт на Юго-Востоке» є підміною понять та спробою фальсифікувати історичні події, які визначено у нормативно-правових актах як «збройна агресія».
 

==='''Біографія'''===
'''''Мико́ла Я́нович Аза́ров''''', ''уродж.'' '''Пахло́''' (нар. 17 грудня 1947, Калуга, РРФСР, СРСР) – політичний діяч російського походження.

Прем'єр-міністр України з 11 березня 2010 до 28 січня 2014, перший віце-прем'єр-міністр та міністр фінансів України в першому (2002–2005) та другому (2006–2007) урядах Віктора Януковича. Голова державної податкової адміністрації України в 1996–2002 роках. З серпня 2015 року голова організації «Комітету спасіння України».

Один із співзасновників та колишній Голова (з 23 квітня 2010 по 28 лютого 2014) Партії регіонів.

Батько – Пахло Яан Робертович, гірничий інженер, естонець, мати – Квасникова (Азарова) Катерина Павлівна.

Прізвище Азаров успадковане ним від бабусі, у якої перебував в дитинстві на вихованні. Закінчив у 1970 році Московський державний університет за спеціальністю геолог-геофізик. З 1971 до 1976 року – начальник дільниці, головний інженер у тресті «Тулашахтоосушення» комбінату «Тулавугілля». В 1976–1984 роках – завідувач лабораторії, потім відділу Підмосковного науково-дослідного і проектно-конструкторського вугільного інституту.

З 1984 до 1995 року – заступник директора та директор Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки та маркшейдерської справи.

1994—1998 рр. — народний депутат України другого скликання, голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, член Президії Верховної Ради України. 1995—1998 рр. — член валютно-кредитної Ради Кабінету Міністрів України. 1997 р. — член Вищої економічної Ради Президента України. 1998 р. — член Міжвідомчої комісії із питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників. 1999 р. — член Координаційного комітету по боротьбі із корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

1996 — 2002 рр. – Голова Державної податкової адміністрації України; член Ради національної безпеки і оборони України.

У 1993–1994 рр. був виконувачем обов'язків голови Партії праці. З листопада 2000 року – член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а через півроку подав у відставку з цієї посади. У квітні 2003 року на 5-му з'їзді Партії регіонів обраний головою політради. 23 квітня 2010 року обраний Головою Партії регіонів України.

Листопад 2002 –3 лютого 2005 – Перший віце-прем'єр-міністр України, міністр фінансів України. У грудні 2004 – січні 2005 (після відпустки, а згодом відставки Віктора Януковича та перед призначенням Юлії Тимошенко) в. о. Прем'єр-міністра України.

26 березня 2006 обраний до Верховної Ради за списком Партії регіонів. У серпні 2006 його знову призначено на посаду першого віце-прем'єра та міністра фінансів в уряді Віктора Януковича.

11 березня 2010 року обрано Прем'єр-міністром України.

21 листопада 2013 року уряд на чолі з Миколою Азаровим розпорядився призупинити підготовку до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що призвело до виникнення Євромайдану.

24 листопада 2013 року в інтерв'ю російському «Першому каналу» прем'єр-міністр України Микола Азаров заявив, що на його думку під час Помаранчевої революції було «втілено технологію повалення законного уряду», натомість з Євромайданом влада «не має наміру гратися». Азаров обґрунтував рішення уряду рецесією, обсягами світової кризи, існуючими умовами фінансового ринку та економічним тиском РФ.

22 січня 2014 року назвав учасників події в центрі Києва терористами, які повинні відповісти за свої дії.

28 січня 2014 подав у відставку з посади Прем'єр-міністра України, яку цього ж дня затвердив президент. Разом з прем'єром пішов у відставку і весь його уряд. Згідно з Конституцією України,

З 3 червня 2014 року перебуває у розшуку СБУ.

Після відставки Микола Азаров покинув територію України й полетів до Австрії.

28 лютого 2014 уряди Австрії й Швейцарії оголосили про арешт його активів з метою запобігання ризику незаконного привласнення фінансових активів української держави.

У серпні 2015 він разом з іншими колишніми високопосадовцями України часів президентства Януковича заснував «Комітет порятунку України», що виступив з позицій російської пропаганди.

20 серпня 2015 року Міністерство закордонних справ України анулювало дипломатичний паспорт Миколи Азарова. Він позбавлений паспорта як особа, що «…втратила підстави для користування дипломатичним паспортом і не повернула до МЗС паспортний документ у передбачений законодавством термін».

8 грудня 2016 року була виявлена квартира із речами прем'єра-втікача Миколи Азарова. Серед речей Миколи Азарова були знайдені десятки ікон та релігійних книг, датованих 19 століттям, оригінали (відповідно до висновків експертів) творів живопису Іллі Рєпіна, Василя Тропініна та Нікоса Сафронова. А ще столове срібло, пам'ятні монети, нагородна зброя з дозволами на ім'я «прем'єра-втікача», козацька шабля та важливі документи

Азаров Микола Янович

2020-06-01T11:34:40Z

Wiki admin:

[[Файл:Азаров Микола.png|міні|Азаров Микола]]
Азаров Микола Янович - політик російського походження, колишній Прем’єр-міністр України часів президента Віктора Януковича. З ініціативи очолюваного Азаровим уряду було призупинено підготовку до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що призвело до Революції гідності. Перебуває в розшуку СБУ. Регулярно спричиняє інформаційні приводи для російської пропаганди для дискредитації України.

==='''Діяльність у РФ'''===
Події на Майдані Микола Азаров назвав «технологією повалення законного уряду», 28 січня 2014 року подав у відставку. Після втечі Віктора Януковича з України Микола Азаров також виїхав із країни спочатку до Австрії, згодом разом із сім'єю осів у Росії, не відмовившись від українського громадянства.

Очолює так званий «Комітет порятунку України», що звертається до міжнародних судових інстанцій, аби визнати події 2014 року в Україні державним переворотом.

У 2917 році [https://iz.ru/news/656045 повідомив] російській пропагандистській газеті «Извєстія», що формує український «уряд у вигнанні» після рішення московського суду, який у грудні визнав протести на Майдані в Україні «переворотом».

Микола Азаров створює інформаційні приводи з дискредитацією України на міжнародній арені, які широко цитуються пропагандистськими ЗМІ РФ.

Так, у травні 2020 року заявив у своєму Twitter, що Україна в 1922 році увійшла до складу СРСР без Харкова, Одеси, Донецька, Луганська, а також Криму та Львова. Цитата мовою оригіналу: ''«Все эти земли Украина получила, находясь в составе Советского Союза, причем полностью бесплатно! А новоиспеченные так называемые патриоты только и научились, что земли эти разбазаривать, да еще и ценой десятков тысяч человеческих жизней».''

У січні 2020 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення [https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2852316-nacrada-ogolosila-poperedzenna-ta-ostrafuvala-maksitv-cerez-intervu-azarova.html застосувала] до телеканалу «Максі-ТВ» (ТОВ "Наша Прага", м. Київ) оголосила попередження та наклала штраф «за поширення мови ворожнечі через трансляцію передачі «Гордон» від 5 жовтня 2019 року (прямий ефір, гість передачі Микола Азаров, представлений ведучим як експрем’єр-міністр України), зафіксовано висловлювання, що мають ознаки порушення вимог законів України «Про інформацію» та «Про телебачення і радіомовлення».

«В інтерв’ю ми фіксуємо фрази про «государственный переворот, который произошел в Украине» щодо подій в 2014 році, – пояснив рішення член Нацради Сергій Костинський. – Неодноразове використання гостем студії формулювання «державний переворот» та відсутність зауважень до цього формулювання з боку ведучого є спотворенням інформації та навмисною підміною понять, а також є поширенням необ’єктивної інформації про події, які відбулися наприкінці 2013 – на початку 2014 років. Використання формулювання «конфликт на Юго-Востоке» є підміною понять та спробою фальсифікувати історичні події, які визначено у нормативно-правових актах як «збройна агресія».
 

==='''Біографія'''===
'''''Мико́ла Я́нович Аза́ров''''', ''уродж.'' '''Пахло́''' (нар. 17 грудня 1947, Калуга, РРФСР, СРСР) – політичний діяч російського походження.

Прем'єр-міністр України з 11 березня 2010 до 28 січня 2014, перший віце-прем'єр-міністр та міністр фінансів України в першому (2002–2005) та другому (2006–2007) урядах Віктора Януковича. Голова державної податкової адміністрації України в 1996–2002 роках. З серпня 2015 року голова організації «Комітету спасіння України».

Один із співзасновників та колишній Голова (з 23 квітня 2010 по 28 лютого 2014) Партії регіонів.

Батько – Пахло Яан Робертович, гірничий інженер, естонець, мати – Квасникова (Азарова) Катерина Павлівна.

Прізвище Азаров успадковане ним від бабусі, у якої перебував в дитинстві на вихованні. Закінчив у 1970 році Московський державний університет за спеціальністю геолог-геофізик. З 1971 до 1976 року – начальник дільниці, головний інженер у тресті «Тулашахтоосушення» комбінату «Тулавугілля». В 1976–1984 роках – завідувач лабораторії, потім відділу Підмосковного науково-дослідного і проектно-конструкторського вугільного інституту.

З 1984 до 1995 року – заступник директора та директор Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки та маркшейдерської справи.

1994—1998 рр. — народний депутат України другого скликання, голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, член Президії Верховної Ради України. 1995—1998 рр. — член валютно-кредитної Ради Кабінету Міністрів України. 1997 р. — член Вищої економічної Ради Президента України. 1998 р. — член Міжвідомчої комісії із питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників. 1999 р. — член Координаційного комітету по боротьбі із корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

1996 — 2002 рр. – Голова Державної податкової адміністрації України; член Ради національної безпеки і оборони України.

У 1993–1994 рр. був виконувачем обов'язків голови Партії праці. З листопада 2000 року – член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а через півроку подав у відставку з цієї посади. У квітні 2003 року на 5-му з'їзді Партії регіонів обраний головою політради. 23 квітня 2010 року обраний Головою Партії регіонів України.

Листопад 2002 –3 лютого 2005 – Перший віце-прем'єр-міністр України, міністр фінансів України. У грудні 2004 – січні 2005 (після відпустки, а згодом відставки Віктора Януковича та перед призначенням Юлії Тимошенко) в. о. Прем'єр-міністра України.

26 березня 2006 обраний до Верховної Ради за списком Партії регіонів. У серпні 2006 його знову призначено на посаду першого віце-прем'єра та міністра фінансів в уряді Віктора Януковича.

11 березня 2010 року обрано Прем'єр-міністром України.

21 листопада 2013 року уряд на чолі з Миколою Азаровим розпорядився призупинити підготовку до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що призвело до виникнення Євромайдану.

24 листопада 2013 року в інтерв'ю російському «Першому каналу» прем'єр-міністр України Микола Азаров заявив, що на його думку під час Помаранчевої революції було «втілено технологію повалення законного уряду», натомість з Євромайданом влада «не має наміру гратися». Азаров обґрунтував рішення уряду рецесією, обсягами світової кризи, існуючими умовами фінансового ринку та економічним тиском РФ.

22 січня 2014 року назвав учасників події в центрі Києва терористами, які повинні відповісти за свої дії.

28 січня 2014 подав у відставку з посади Прем'єр-міністра України, яку цього ж дня затвердив президент. Разом з прем'єром пішов у відставку і весь його уряд. Згідно з Конституцією України,

З 3 червня 2014 року перебуває у розшуку СБУ.

Після відставки Микола Азаров покинув територію України й полетів до Австрії.

28 лютого 2014 уряди Австрії й Швейцарії оголосили про арешт його активів з метою запобігання ризику незаконного привласнення фінансових активів української держави.

У серпні 2015 він разом з іншими колишніми високопосадовцями України часів президентства Януковича заснував «Комітет порятунку України», що виступив з позицій російської пропаганди.

20 серпня 2015 року Міністерство закордонних справ України анулювало дипломатичний паспорт Миколи Азарова. Він позбавлений паспорта як особа, що «…втратила підстави для користування дипломатичним паспортом і не повернула до МЗС паспортний документ у передбачений законодавством термін».

8 грудня 2016 року була виявлена квартира із речами прем'єра-втікача Миколи Азарова. Серед речей Миколи Азарова були знайдені десятки ікон та релігійних книг, датованих 19 століттям, оригінали (відповідно до висновків експертів) творів живопису Іллі Рєпіна, Василя Тропініна та Нікоса Сафронова. А ще столове срібло, пам'ятні монети, нагородна зброя з дозволами на ім'я «прем'єра-втікача», козацька шабля та важливі документи

Файл:Азаров Микола.png

2020-06-01T11:32:11Z

Wiki admin:

Азаров Микола

Тьєррі Боде

2020-05-29T13:22:05Z

Wiki admin:

Тьєррі Боде (нід. ''Thierry Henri Philippe Baudet'') — нідерландський політик. Засновник і лідер політичної партії «Форум за демократію» (нід. ''Forum voor Democratie'', скор. FvD). Депутат Палати Представників і лідер своєї фракції у нідерландському Парламенті.

За [https://www.bnnvara.nl/zembla/artikelen/baudet-verwijst-in-apps-naar-russische-betalingen даними ЗМІ], Боде співпрацював з Володимиром Корніловим під час проведення в Нідерландах референдуму про асоціацію України з ЄС.

==Політичні погляди==
Тьєррі Боде — упевнений [https://interaffairs.ru/news/show/22074 євроскептик] і [http://vespa.media/2018/04/terri-bode-novoe-litso-evropeyskogo-alt-right/ супротивник міграції]. Він вважає, що Євросоюз знаходиться на порозі катастрофи. Його партія запропонувала «Закон о захисті голландських цінностей», котрий включає заборону на фіктивні шлюби, на елементи одягу, які закривають обличчя тощо.

Боде і його прибічники [https://inosmi.ru/politic/20160927/237922022.html вимагають] виключити перспективу членства України у ЄС і НАТО. На їхню думку, це призведе до серйозних дестабілізуючих наслідків для Центральної Європи. Виступає за зближення Нідерландів з Росією.
[[Файл:Thierry Baudet 2.jpg|міні|Тьєррі Боде]]
Тьєррі Боде упевнений, що у Нідерландах необхідно [https://russian.rt.com/inotv/2017-02-11/Times-gollandskij-politik-predrekaet-razrushenie провести референдум] про вихід з Євросоюзу, за прикладом Великої Британії.

==Біографія==
Тьєррі Анрі Філіпп Боде народився 28 січня 1983 року у місті Гемстеде, у нідерландський провінції Північна Голландія. Закінчив Амстердамський університет, працював адвокатом. У 2016 році заснував консервативну політичну партію «Форум за демократію», у основу ідеології якої лягли принципи євроскептицизму і цивільного націоналізму.

Партія брала участь у загальних виборах 2017 року, отримавши два місця у Палаті представників Парламенту Нідерландів, а відтак набрала більше всього мандатів на провінціальних виборах 2019 року. Тьєррі Боде отримав загальноєвропейську відомість, коли виступив проти угоди з Україною на референдумі про підписання угоди про асоціацію між Україною і Європейським союзом 2016 року. Зібрав понад 60 тис. підписів за припинення розширення Євросоюзу. Є прибічником повного обмеження зовнішньої міграції у Євросоюз і заборони на включення у Євросоюз менш развинених східноєвропейських країн, таких як Україна.

У березні 2017 року Боде пройшов у парламент, його партія отримала 1,78 % голосів і два парламентських мандати. Відтоді партія дуже швидко зростає (налічує понад 30 000 членів) і на кінець 2018 року перемістилася з дванадцятого на четверте місце у таблиці чисельності нідерландських партій.

На провінціальних виборах у Нідерландах у березні 2019 року його партія посіла перше місце за числом прибічників у трьох провінціях Нідерландів, і у цілому по країні.
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Нідерланди]]

Джефри Сакс

2020-05-29T13:16:24Z

Wiki admin:

Джеффри Сакс (Jeffrey D. Sachs) является директором Сети решений в области устойчивого развития ООН.
[[Файл:Ki moon soros and sachs.jpg|міні|''Пан Ги Мун, Джордж Сорос и Джефри Сакс'']]
[https://www.project-syndicate.org/commentary/economic-sanctions-during-pandemic-immoral-american-policy-by-jeffrey-d-sachs-and-francisco-rodr-guez-3-2020-03 Брав участь] в кампанії по зняттю санкцій. Продвигает нарративы о [https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.prnewswire.com%2Fru%2Fpress-releases%2Fru-670848663.html%3Ffbclid%3DIwAR0ZvEPaBzyWvDRT0MAfSbmn29rZFPER_sP1hUPDLhWtmJRzSznFEYz035Q&h=AT16bBm-wd6wFr3a4pcbELxiZUY94lL3fskd6ifrbKcCYQ7ODCTjuhrHqrYw5RUVy8rQm6ykha глобальном лидерстве Китая], [https://www.ft.com/content/5c3fd38c-1a99-11ea-9186-7348c2f183af утрате США роли глобального лидера], выступает [https://www.jeffsachs.org/blog/yerarelxxk57fd796rya8ktkrhs7xx против США в торговых войнах] и [https://www.jeffsachs.org/blog/r8fhbml9stwt2c5syneca9nn2rm2bp против военного присутствия США в мире].

Специальный советник Пан Ги Муна в бытность последнего генсеком ООН. С 2017 года он является специальным советником Генсека ООН Антониу Гутерриша по целям в области устойчивого развития. Сакс является соучредителем и главным стратегом некоммерческой организации [[wikipedia:Millennium_Promise|Millennium Promise Alliance]], которой в декабре 2006 Джордж Сорос [https://www.nytimes.com/2006/09/13/us/13soros.html пожертвовал] 50 млн. долларов.

В 2013, вместе с известным врачом Прабхатом Сингхом ([[wikipedia:Prabhjot_Singh_(physician)|Prabhjot Singh]]) основал компанию [http://1millionhealthworkers.org/ One Million Community Health Worker Campaign], миссией которой декларируется расширение масштабов всеобщего здравоохранения в сельских районах Африки к югу от Сахары. В компании также работает жена Джефри Сакса – Соня Эрлих Сакс (Sonia Ehrlich Sachs), педиатр, эндокринолог и специалист по общественному здравоохранению.

Сакс являлся членом научного комитета ‘IDEAS Foundation for progress’, научно-исследовательского центра испанской Социалистической рабочей партии. Работал в РФ 90-х годах, был экономическим советником Егора Гайдара.
[[Категорія:Гібридний вплив]]
[[Категорія:Експерти]]
[[Категорія:Джордж Сорос]]

Arne Treholt

2020-05-19T19:35:45Z

Wiki admin:

Арне Трехолт (Arne Treholt) - БЫВШИЙ ЖУРНАЛИСТ, ПОЛИТИК И ДИПЛОМАТ
https://www.dagsavisen.no/debatt/en-svekket-stormakt-1.1709999
http://realtribune.ru/news/world/4292?utm_source=smi2
[[Категорія:Норвегія]]
[[Категорія:Політики]]

Arne Treholt

2020-05-19T19:34:55Z

Wiki admin: Створена сторінка: Арне Трехолт (Arne Treholt) - БЫВШИЙ ЖУРНАЛИСТ, ПОЛИТИК И ДИПЛОМАТ https://www.dagsavisen.no/debatt/en-svekket-stormak...

Glenn Diesen

2020-05-19T19:32:50Z

Wiki admin:

Гленн Дізен (Glenn Diesen)- ДОЦЕНТ УНИВЕРСИТЕТА ЮГО-ВОСТОЧНОЙ НОРВЕГИИ

https://www.dagsavisen.no/debatt/en-svekket-stormakt-1.1709999

http://realtribune.ru/news/world/4292?utm_source=smi2
[[Категорія:Норвегія]]

Glenn Diesen

2020-05-19T19:31:56Z

Wiki admin: Створена сторінка: Гленн Дізен (Glenn Diesen)- ДОЦЕНТ УНИВЕРСИТЕТА ЮГО-ВОСТОЧНОЙ НОРВЕГИИ https://www.dagsavisen.no/debatt/en-svek...

Олексій Фомінов

2020-05-02T18:53:05Z

Wiki admin: Створена сторінка: Олексій Фомінов (Алексей Фоминов) - командир незаконного, созданного, вооруженного и ко...

Олексій Фомінов (Алексей Фоминов) - командир незаконного, созданного, вооруженного и контролируемого РФ формирования, ОБрОН "Одесса", обвиняемый в убийстве, разбое и похищении мирных жителей самой "прокуратурой ЛНР", а не только Украиной

Источник: <nowiki>https://censor.net.ua/p3192994</nowiki>

Ксавь'є Бертран

2020-04-30T21:36:45Z

Wiki admin: Створена сторінка: Ксавь'е Бертран Ксавь'є Бертран (Xavier Bertrand) - французький по...

[[Файл:Ксавь'е Бертран.jpg|міні|Ксавь'е Бертран]]
Ксавь'є Бертран (Xavier Bertrand) - французький політичний діяч, колишній міністр і депутат Національних зборів Франції, президент Ради регіону О-де-Франс.

[http://www.china.org.cn/world/2020-02/23/content_75735833.htm Виступав у підтримку] Китаю в боротьбі з COVID-19. Має давні і тісні стосунки з Китаєм.

«Во всем мире Китай является моим приоритетом», - [https://www.eleconomista.es/economia/noticias/9094569/04/18/La-region-mas-pobre-de-Francia-se-deja-querer-por-China-y-quita-la-cara-a-Paris.html говорить] Бертран, прибувши з Ханьчжоу, де він зустрічався з керівником Alibaba Даніелем Чжаном (2018).

Министр труда, занятости и здравоохранения г-н Ксавье Бертран [http://french.peopledaily.com.cn/96861/7582912.html прибыл в Пекин] 18 августа 2011 по приглашению министра здравоохранения Китая г-на Чэнь Чжу. Министр Ксавье Бертран выступил на открытии Китайского форума здравоохранения. Министр Ксавье Бертран также смог встретиться с директором Государственной администрации по безопасности труда (SAWS) г-ном Ло Линем, чтобы подписать франко-китайский административный механизм, направленный на развитие сотрудничество в области охраны труда и техники безопасности.

С декабря 2008 года по ноябрь 2010 года занимал пост президента партии Союз за народное движение; в 2009 году, находясь с визитом в Китае, [https://www.lepoint.fr/politique/un-accord-entre-l-ump-et-le-pc-chinois-met-en-colere-les-deputes-de-la-majorite-27-10-2009-389521_20.php подписал соглашение о сотрудничестве СНД с Коммунистической партией Китая], что вызвало неоднозначную реакцию во Франции.

'''Ксавье Бертран''' (фр. ''Xavier Bertrand'', род. 21 марта 1965, Шалон-ан-Шампань, Франция) — французский политический деятель, бывший министр и депутат Национального собрания Франции, президент Совета региона О-де-Франс.

== Биография ==

=== Рождение, образование ===
Ксавье Бертран родился в семье банковских служащих. Окончил университет Реймса по специальности «государственное право», затем получил диплом DESS (соответствует магистру по Болонской системе) по местному управлению. Начал карьеру в роли страхового агента.

=== Политическая карьера ===
Ксавье Бертран рано увлекся политикой, в 16 лет став волонтером Объединения в поддержку Республики, которое впоследствии было преобразовано в партию Союз за народное движение (СНД). В 1992 году возглавлял в департаменте Эна кампанию против одобрения Маастрихстского договора на референдуме. В 1995 году был избран вице-мэром города Сен-Кантен. Он был одним из инициаторов создания в центре города комплекса услуг для летнего отдыха «Пляж Сен-Кантен» по образу Пари-Пляж.

В 1997—2002 годах Ксавье Бертран был парламентским секретарем сенатора Жака Браконье, а в 2002 году впервые баллотировался в Национальное собрание Франции по 2-му избирательному округу департамента Эна и одержал победу. После этого он ещё дважды — в 2007 и 2012 годах — избирался депутатом Национального Собрания. В 2003 году лидер СНД Ален Жюппе поручил Бертрану представлять в парламенте проект пенсионной реформы. В это же время он вступил в престижный политический клуб «Компас», в который вошли 38 депутатов реформистского крыла Союза за народное движение, поддерживающие президента Жака Ширака.

В марте 2004 года премьер-министр Жан-Пьер Раффарен предложил Бертрану войти в состав правительства в качестве государственного секретаря по вопросам здравоохранения, отвечающего за страховую медицину. Он был автором закона о реформировании системы страховой медицины. В 2005 году Бертран активно выступал за принятие европейской конституции на референдуме, но большинство населения проголосовало против. После этого правительство Рафаррена ушло в отставку, и новый премьер-министр Доминик де Вильпен предложил Бертрану занять пост министра здравоохранения. На время его пребывания в этой должности приходится, в частности, принятие в 2004 году закона о запрете курения в общественных местах.

В 2006 году Ксавье Бертран поддержал выдвижение кандидатуры Николя Саркози на пост президента Франции, и в марте 2007 года ушел в отставку с поста министра, чтобы полностью посвятить себя президентской кампании Саркози. После его победы на президентских выборах в мае 2007 года занял пост министра труда, солидарности и семьи в первом правительстве Франсуа Фийона. С декабря 2008 года по ноябрь 2010 года занимал пост президента партии Союз за народное движение; в 2009 году, находясь с визитом в Китае, подписал соглашение о сотрудничестве СНД с Коммунистической партией Китая, что вызвало неоднозначную реакцию во Франции. В октябре 2010 года был избран мэром города Сен-Кантен — крупнейшего города департамента Эна.

14 ноября 2010 года получил в третьем правительстве Фийона портфель министра труда, занятости и здравоохранения.

В 2012 году во время выборов в Национальное Собрание выиграл очень тяжелую кампанию во 2-м избирательном округе департамента Эна, обойдя лидера социалистов в Сен-Кантене Анн Феррейра с преимуществом в 222 голоса (50,3 % голосов). Он претендовал на пост лидера фракции СНД в Национальном Собрании, но уступил Кристиану Жакобу.

В сентябре 2012 года Ксавье Бертран объявил о намерении бороться за выдвижение кандидатом в президенты Франции от СНД на выборах 2017 года.

13 декабря 2015 года избран в Совет региона О-де-Франс (объединение регионов Нор — Па-де-Кале и Пикардия), получив во втором туре 57,77 % голосов против 42,23 % у его соперницы Марин Ле Пен, а 4 января 2016 года безальтерантивно избран председателем совета региона (депутаты Национального фронта отказались от участия в голосовании в знак протеста против снятия левыми своих кандидатов).

12 декабря 2017 года, после победы Лорана Вокье на выборах лидера «Республиканцев», Бертран объявил о выходе из партии.

=== Личная жизнь ===
Ксавье Бертран женат на Эммануэль Гонтье, советнике по гуманитарным вопросам. У них трое детей: дочь Каролин (род. 1995) и близнецы — дочь Амре и сын Мало (род. 20.12.2006). С 1995 года он является членом Великого востока Франции.

== Занимаемые должности ==
20.03.1989 — 18.06.1995 — член городского совета Сен-Кантена

19.06.1995 — 03.10.2010 — вице-мэр города Сен-Кантен

23.03.1998 — 29.07.2002 — член генерального совета департамента Эна от кантона Сен-Кантен-Север

19.06.2002 — 30.04.2004 — депутат Национального Собрания Франции от 2-го избирательного округа департамента Эна

21.03.2004 — 31.05.2005 — государственный секретарь по вопросам здравоохранения в правительстве Жана-Пьера Раффарена

02.06.2005 — 26.03.2007 — министр здравоохранения в правительстве Доминика де Вильпена

18.05.2007 — 15.01.2009 — министр труда, занятости и социального единства в правительстве Франсуа Фийона

20.06.2007 — 19.07.2007 — депутат Национального Собрания Франции от 2-го избирательного округа департамента Эна

05.12.2008 — 11.11.2010 — генеральный секретарь партии Союз за народное движение

15.02.2009 — 14.12.2010 — депутат Национального Собрания Франции от 2-го избирательного округа департамента Эна

04.10.2010 — 14.01.2016 — мэр города Сен-Кантен

14.11.2010 — 10.05.2012 — министр социальных дел в правительстве Франсуа Фийона

18.06.2012 — 13.01.2016 — депутат Национального собрания Франции от 2-го избирательного округа департамента Эна

с 04.01.2016 — президент Совета региона О-де-Франс
[[Категорія:Франція]]
[[Категорія:Китай]]
[[Категорія:Політики]]

Файл:Ксавь'е Бертран.jpg

2020-04-30T21:35:57Z

Wiki admin:

Ксавь'е Бертран

Албана Фіко

2020-04-30T21:07:53Z

Wiki admin: Створена сторінка: Гао Фу і Албана Фіко Албана Фіко (Albana Fico) - директор Інституту...

[[Файл:Албана Фіко.jpg|міні|Гао Фу і Албана Фіко]]
Албана Фіко (Albana Fico) - директор Інституту громадського здоров'я Албанії. [http://www.chinacdc.cn/gwswxx/ghc/201909/t20190924_205761.html Народилась в Китаї]. Має тривалі зв'язки з Китаєм. [http://www.xinhuanet.com/english/2020-03/20/c_138897081.htm Брала участь] в кампанії вдячності Китаю за допомогу в боротьбі з епідемією COVID-19.

Зв'язки з Китаєм:

17 лютого 2020 - участь в [http://al.china-embassy.org/eng/zagx/zajw/t1746025.htm акції солідарності з Китаєм], організованою посольством Китаю в Албанії.

6 листопада 2019 - [http://www.chinacdc.cn/gwswxx/ghc/201911/t20191106_206698.html підписання меморандуму] о співробітництві між Китайським центром по контролю захворюваності та Албанським інститутом охорони здоров'я.

24 вересня 2019 - здійснила візит до Китаю, де [http://www.chinacdc.cn/gwswxx/ghc/201909/t20190924_205761.html відвідала] Китайський центр по контролю та профілактиці захворюваності (Chinese center for disease control and prevention) а потім [http://www.chinacdc.cn/gwswxx/ghc/201909/t20190926_205831.html відвідала] Шанхайський центр по контролю та профілактиці захворюваності (SCDC).
[[Категорія:Медицина]]
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Китай]]
[[Категорія:Албанія]]

Файл:Албана Фіко.jpg

2020-04-30T21:06:31Z

Wiki admin:

Гао Фу і Албана Фіко

Роберт Маллі

2020-04-29T21:41:46Z

Wiki admin: Створена сторінка: Роберт Маллі (Robert Malley) - директор неправительственной организации Міжнародна кризова...

Роберт Маллі (Robert Malley) - директор неправительственной организации [[Міжнародна кризова група|International Crisis Group]], создание которой в 1994 было профинансировано Джорджем Соросом, сейчас финансирование продолжается Александром Соросом.
[[Файл:Роберт Маллі.jpg|альт=Роберт Маллі|міні|Роберт Маллі]]
[https://www.nytimes.com/2020/03/25/opinion/iran-sanctions-covid.html Брав участь] в кампанії по зняттю санкцій на фоні пандемії COVID-19.

Роберт Малли считается экспертом по израильско-палестинскому конфликту и много писал на эту тему, [https://web.archive.org/web/20080410151634/http://www.crisisgroup.org/home/index.cfm?id=1317&l=1 выступая] за сближение с ХАМАС и Братьями-мусульманами. Неоднократно [https://forward.com/news/12745/peace-negotiator-who-advised-obama-campaign-strike-01344/ подвергался критике] от сторонников Израиля.

В 2019 [https://ru.valdaiclub.com/events/posts/articles/spikery-xvi-ezhegodnogo-zasedaniya-valday/?sphrase_id=71523 выступал] в России на площадке дискуссионного клуба “Валдай”. [https://www.mid.ru/web/guest/foreign_policy/news/-/asset_publisher/cKNonkJE02Bw/content/id/3524307 Встречался] с замминистра иностранных дел РФ Михаилом Богдановым.

Отец Роберта Малли Саймон был известным франкоязычным журналистом и активным сторонником движения за независимость третьего мира. Мать Роберта Барбара работала в делегации ООН во Фронте национального освобождения (ФНО) – левой политической партии Алжира. Саймон Малли увлекся делом ФНО и [[wikipedia:Simon_Malley|сыграл]] важную роль в его пропаганде.
[[Категорія:Експерти]]
[[Категорія:США]]
[[Категорія:Джордж Сорос]]

Файл:Роберт Маллі.jpg

2020-04-29T21:40:44Z

Wiki admin:

Роберт Маллі

Ян Егеланд

2020-04-29T21:36:15Z

Wiki admin: Створена сторінка: Ян Егеланд (Jan Egeland) - Глава Норвежского совета по делам беженцев. До 2012 был членом совета...

Ян Егеланд (Jan Egeland) - Глава Норвежского совета по делам беженцев. До 2012 был членом совета директоров неправительственной организации [[Міжнародна кризова група]](International Crisis Group), создание которой в 1994 [https://www.crisisgroup.org/who-we-are/history было профинансировано] Джорджем Соросом, сейчас финансирование [https://www.crisisgroup.org/who-we-are/crisis-group-updates/alexander-soros-donates-500000-crisis-group-fellowships-economics-conflict?fbclid=IwAR0BAlnybp77r_r5MPZpTPEQyRbpRCiqnPzxc9gmFhoeUbFW33nOSAtLeKo продолжается] Александром Соросом.
[[Файл:Ян Егеланд.png|альт=Ян Егеланд|міні|Ян Егеланд]]
[https://foreignpolicy.com/2020/03/24/un-coronavirus-cuba-iran-venezuela-north-korea-zimbabwe-sanctions-pandemic/ Брав участь] в кампанії по зняттю санкцій на фоні пандемії COVID-19.

Эгеланн пытается [https://www.nrc.no/news/2020/april/release-frozen-venezuelan-funds-for-covid-19-response/ разморозить] активы правительства Венесуэлы для борьбы с коронавирусом. Призывает [https://www.nrc.no/news/2019/august2/aid-work-in-iran-at-risk-due-to-u.s.-sanctions/ ослабить] санкции против Ирана и Афганистана ради упрощения доставки гуманитарной помощи в эти страны. Заявляет о необходимости снять санкции с [https://www.dabangasudan.org/en/all-news/article/norwegian-refugee-council-a-new-sudan-faces-corona-with-little-support Судана]'''.'''
[[Категорія:Міжнародні організації]]
[[Категорія:Норвегія]]
[[Категорія:Експерт]]
[[Категорія:Джордж Сорос]]

Файл:Ян Егеланд.png

2020-04-29T21:35:14Z

Wiki admin:

Ян Егеланд

Міжнародна кризова група

2020-04-29T21:34:22Z

Wiki admin: Створена сторінка: Міжнародна кризова група(International Crisis Group) - создание которой в 1994 [https://www.crisisgroup.org/who-we-are/his...

Міжнародна кризова група(International Crisis Group) - создание которой в 1994 [https://www.crisisgroup.org/who-we-are/history было профинансировано] Джорджем Соросом, сейчас финансирование [https://www.crisisgroup.org/who-we-are/crisis-group-updates/alexander-soros-donates-500000-crisis-group-fellowships-economics-conflict?fbclid=IwAR0BAlnybp77r_r5MPZpTPEQyRbpRCiqnPzxc9gmFhoeUbFW33nOSAtLeKo продолжается] Александром Соросом.

Клаус Ернст

2020-04-29T21:27:56Z

Wiki admin: Створена сторінка: Клаус Ернст Клаус Ернст (Klaus Ernst) - Левый немец...

[[Файл:Клаус Ернст.jpg|альт=Клаус Ернст|міні|Клаус Ернст]]
Клаус Ернст (Klaus Ernst) - Левый немецкий политик, один из ведущих членов Партии труда и социальной справедливости, а теперь и Левых. Глава комитета бундестага ФРГ по экономике и энергетике.

[https://ria.ru/20200328/1569271327.html Брав участь] в кампанії по зняттю санкції на фоні пандемії COVID-19.

Был секретарем профсоюза IG Metall, в качестве представителя профсоюза стал членом наблюдательных советов различных металлургических компаний Штутгарта и Швайнфурта (включая Porsche, SKF и ZF Sachs). За любовь политика к предметам роскоши его [https://www.focus.de/politik/deutschland/klaus-ernst-mit-porsche-und-plateauschuhen_aid_542083.html называют] “Porsche Klaus”. Кроме необходимости отмены санкций выступает за достройку газопровода NordStream-2. [https://ria.ru/20191204/1561938008.html Угрожал] Украине потерей поддержки ЕС за позицию по газопроводу.
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Німеччина]]
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]

Файл:Клаус Ернст.jpg

2020-04-29T21:26:51Z

Wiki admin:

Клаус Ернст

Алі Мілані

2020-04-29T21:24:09Z

Wiki admin: Створена сторінка: Алі Мілані (Ali Milani) - британский политик иранского происхождения, член Лейбористской пар...

Алі Мілані (Ali Milani) - британский политик иранского происхождения, член Лейбористской партии. Родился в Тегеране.

[https://twitter.com/ARMilani_/status/1238929396825808896 Брав участь] в кампанії по зняттю санкцій на фоні пандемії COVID-19.
[[Файл:Ali-Milani.jpg|альт=Алі Мілані|міні|Алі Мілані]]
В 2017 году Милани [https://www.independent.co.uk/news/education/education-news/nus-anti-semitism-national-union-students-offensive-tweets-jews-racism-adolf-hitler-israel-executive-a7696566.html подвергали критике] за антисемитские твиты, которые он делал в период между 2011 и 2013 годами, в которых он утверждал, что Израиль «не имеет права на существование». Милани [https://www.thejc.com/news/uk-news/revealed-ali-milani-labour-candidate-for-boris-johnson-s-seat-in-2015-press-tv-appearance-1.486891 возглавлял] кампанию бойкота, изоляции и санкций (BDS) в Университете Брунеля. Принимал участие в деятельности [[wikipedia:Momentum_(organisation)|Momentum]] – политической организации, основанной в 2015 для помощи Джереми Корбину в кампании за пост лидера Лейбористской партии. Отец Милани, Хассан, умер от коронавируса в Иране 21.03.2020.
 
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Великобританія]]
[[Категорія:Антисемітизм]]
[[Категорія:Джеремі Корбін]]

Файл:Ali-Milani.jpg

2020-04-29T21:22:06Z

Wiki admin:

Алі Мілані

Ільхан Омар

2020-04-29T21:19:25Z

Wiki admin: Створена сторінка: '''Ільхан Омар (Ilhan Omar)''' – американский политик сомалийского происхождения, член Демокр...

'''Ільхан Омар (Ilhan Omar)''' – американский политик сомалийского происхождения, член Демократической партии США. Первая мусульманка – член Палаты представителей Конгресса США. Омар считает себя демократическим социалистом.

Брала участь в кампанії по зняттю санкцій на фоні пандемії COVID-19.

Омар постоянно критикует внешнюю политику США и призывает к сокращению финансирования «вечной войны и военной агрессии». Критикует правительство Израиля и выступала против закона, по ограничению кампании бойкота, изоляции и санкций (BDS), направленной против Израиля. За это ей было [https://www.theguardian.com/us-news/2019/aug/16/israel-to-allow-entry-to-rashida-tlaib-for-humanitarian-visit отказано] во въезде в Израиль. Одним из двух спонсоров несостоявшегося визита Ильхан Омар в Израиль [https://www.ngo-monitor.org/reports/ngo-sponsorship-and-involvement-in-reps-tlaib-and-omar-trip-to-israel-west-bank/ было] НКО «Мифтах», известное своей антиизраильской деятельностью и поддержкой BDS. Основателем и руководителем “Мифтах” является [https://www.dw.com/en/hanan-ashrawi-on-conflict-zone/av-37462593 ветеран] Организации освобождения Палестины Ханан Ашрави (Hanan Ashrawi).
[[Файл:Ilhan-Omar.jpg|альт=Ільхан Омар|міні|Ільхан Омар]]

== Биография ==
Родилась 4 октября 1981 года в Могадишо, детство провела в Байдабо. Была младшей из 7 детей. Отец Ильхан, Нур Омар Мухамед, — сомалиец, занимался подготовкой педагогов. Её мать — Фадума Абукар Хаджи Хуссейн, из конфедерации бенадири[en], она умерла когда Ильхан было 2 года. После смерти матери девочку растили отец и дед. Деда Ильхан звали Абукар, он возглавлял Национальное управление Сомали в сфере морского транспорта, её дяди и тёти работали педагогами и чиновниками. После начала гражданской войны в Сомали в 1991 году семья Омар вместе с ней бежала из страны, и 4 года они провели в лагере беженцев в Кении.

В 1995 году семья Омар в качестве беженцев получили разрешение поселиться в США, первое время они жили в округе Арлингтон. Позднее они переехали в Миннеаполис, там Омар выучила английский язык. Её отец после переезда в США работал сначала таксистом, затем работником почты. Во время взросления Ильхан её отец и дед рассказывали ей о важности демократии, также девочка ходила вместе с ними на кокусы. В 2000 году в возрасте 19 лет Омар получила гражданство США.

В 2011 году Ильхан Омар окончила Университет Северной Дакоты со степенью бакалавра в области политологии и международных отношений.

== В Палате представителей США ==
В августе 2019 года Омар и Рашиде Тлаиб — её коллеге по Демократической партии в Палате представителей — было отказано во въезде в Израиль в связи с их поддержкой политики бойкота (BDS) — в соответствии с израильским законом (2017), запрещающим въезд в страну лицам, поддерживающим бойкот Израиля. Согласно организации NGO Monitor, одним из двух спонсоров несостоявшегося визита Тлаиб и Омар было НКО «Мифтах», известное своей антиизраильской деятельностью и поддержкой BDS.
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:США]]
[[Категорія:Антисемітизм]]

Файл:Ilhan-Omar.jpg

2020-04-29T21:18:16Z

Wiki admin:

Ільхан Омар

Мішель Бачелет

2020-04-29T21:14:24Z

Wiki admin: Створена сторінка: Файл:Bachelet-i-Sorosy.jpg|альт=Джордж Сорос, Мішель Бачелет, Александр Сорос|міні|Джордж Сорос,...

[[Файл:Bachelet-i-Sorosy.jpg|альт=Джордж Сорос, Мішель Бачелет, Александр Сорос|міні|Джордж Сорос, Мішель Бачелет, Александр Сорос]]
Мішель Бачелет (Michelle Bachelet) - Верховный комиссар ООН по правам человека. Экс-президент Чили от Социалистической партии. Дипломированный медик-эпидемиолог, изучала военную стратегию.

[https://www.ohchr.org/RU/NewsEvents/Pages/DisplayNews.aspx?NewsID=25744&LangID=R Брала участь] в кампанії по зняттю санкцій на фоні пандемії COVID-19.

Отец мишель, Альберто Бачелет, был военным атташе при чилийском посольстве в США. Мишель в 1970 году вступила в молодёжную организацию Социалистической партии Чили «Социалистическая молодёжь». Сразу же после организованного Пиночетом переворота она и её мать работали в качестве курьеров для подпольного руководства Социалистической партии, которое пыталось организовать движение сопротивления. Через полгода Мишель Бачелет вместе с матерью была арестована спецслужбами и посажена в тюрьму, где пробыла около года. Эмигрировала в Австралию, а потом в ГДР. В 1978 закончила медицинский факультет Берлинского университета им. А.Гумбольдта в ГДР. Там же выучила русский. [https://mgimo.ru/library/dossier/72957/ Почетный доктор МГИМО МИД России].

В начале 90-х годов активно занималась вопросами эпидемиологии, общественного здравоохранения и изучением проблем СПИДа. Окончила курсы по соответствующей тематике в университетах Чили, Франции и США. Одновременно возглавляла эпидемиологическое направление службы здравоохранения г. Сантьяго, курировала вопросы эпидемиологии в Национальной Комиссии по СПИДу при Министерстве здравоохранения.

== Біографія ==
Бачелет народилася в Сантьяго в сім'ї генерала ВВС Чилі Альберто Бачелета і археолога-антрополога Анхели Херії і була другою дитиною в сім'ї. У 1962 вона разом з сім'єю виїхала до США, де Альберто Бачелет став військовим аташе при чилійському посольстві. Мешкаючи в штаті Меріленд, Бачелет впродовж двох років відвідувала американську середню школу. Після повернення до Чилі, вона закінчила жіночий Ліцей № 1 Сантьяго, в якому була не тільки однією з найкращих учениць на потоці, але і старостою класу, учасницею шкільного хору, шкільної команди по волейболу, театрального гуртка і музичного гурту. Після школи Бачелет збиралася вчитися на соціолога, проте під впливом батька все ж таки поступила на медичний факультет Університету Чилі в 1970 році.

При президенті-соціалісті Сальвадорі Альєнде батько Мішель був призначений керівником комітету з розподілу продовольства. Після перевороту 11 вересня 1973 року, коли уряд Альєнде був повалений генералом Августо Піночетом, Альберто Бачелет був арештований і за звинуваченню в зраді батьківщині поміщений у в'язницю, де і помер після півроку (12 березня 1975 року) від серцевого удару, викликаного постійними тортурами. Ще через півроку і сама Мішель Бачелет, що вчилася тоді на медичному факультеті Університету Чилі, разом з матір'ю була викрадена спецслужбами і ув'язнена в одну з головних таємних в'язниць режиму Піночета «Віллу Грімальді». Провівши там близько року, в 1975 році Бачелет, завдяки зусиллям дипломата Роберто Козака та втручанню уряду Австралії, де жив її старший брат Альберто, і товаришів по службі батька, була випущена і через короткий час виїхала з Чилі спочатку до Австралії, а потім до НДР, де навчалася німецькій мові в Лейпцигу і продовжила медичну освіту в берлінському Університеті Гумбольдта.

На батьківщину Бачелет повернулася в 1979 році. У 1982 році вона, нарешті, отримала диплом хірурга в Університеті Чилі (пізніше вона також стала дипломованим педіатром, епідеміологом і організатором охорони здоров'я), попутно вступивши до Соціалістичної партії. В 1995—2000 роках вона стала членом ЦК СПЧ. Перші роки після закінчення навчання Бачелет працювала в дитячому госпіталі, а потім у ряді неурядових організацій, що допомагали сім'ям потерпілих від диктатури Піночета.

== Політична кар'єра ==
Після відновлення демократичного режиму в 1990 році Бачелет працювала консультантом в Світовій організації охорони здоров'я, а в 1994–1997 роках — радником заступника міністра охорони здоров'я. У 2000 році президент Чилі Рікардо Лагос призначив Бачелет міністром охорони здоров'я країни, а в 2002 — міністром оборони (до цього вона закінчила військовий коледж в США і військову академію в Чилі). Бачелет стала першою жінкою в Латинській Америці, що посіла подібну посаду.

В кінці 2004 Мішель Бачелет оголосила про намір балотуватися на пост президента країни. Її висунув блок «Демократична згода» (куди крім соціалістів входять також християнські і соціал-демократи), правлячий в країні з 1990. Головною темою своєї передвиборної кампанії Бачелет зробила соціальні питання, обіцяючи після приходу до влади провести реформи систем охорони здоров'я і освіти, а також істотно підвищити пенсії.

На президентських виборах 2006 року Бачелет представляла правлячу лівоцентристську коаліцію «Демократична згода». У першому турі, що пройшов в грудні 2004, набрала 45,95 % голосів при потрібних за Конституцією 50 % плюс один голос. У другому турі, що відбувся 15 січня 2006 року, де їй протистояв кандидат від опозиційного консервативного блоку «Національне оновлення», мільярдер Себастьян Піньєра, отримала 53,5 % голосів виборців. Інагурація Мішель Бачелет відбулася 11 березня 2006 року. Вперше перебуваючи на посту президента, вона обіцяла додати чилійській економіці соціальну орієнтованість і скоротити величезний розрив між багатими і бідними громадянами країни, який є одним з найвищих у світі.

15 січня 2006 Бачелет отримала перемогу на президентських виборах, ставши таким чином четвертою жінкою-главою держави в Латинській Америці після аргентинського президента Марії Естели Мартінес де Перон, нікарагуанського президента Віолетти Чаморро і президента Панами Мірейї Москосо.

== Перше президентство (2006—2010) ==
31 січня 2006 Бачелет назвала кандидатури нових членів уряду. Вона призначила міністрами 10 чоловіків і 10 жінок. Ще в час передвиборної кампанії вона обіцяла зробити свій кабінет кабінетом рівних можливостей. Зокрема, жінки очолять міністерства оборони, економіки, планування, охорону здоров'я, культури, а також президентську адміністрацію. З самого початку правління вона розпочала реформи освіти та системи соціального захисту країни.

Протягом першого року президенства, проте, популярність Бачелет помітно знизилася. Хоча Соціалісти мали більшість в обох палатах чилійського парламенту, проти неї існувала значна внутрішня опозиція в партії.

У зовнішній політиці її правління характеризувалося охолодженням відносин із Аргентиною (через підвищення Аргентиною експортного мита на природний газ та освоєння спірної території в Патагонії) та з Перу (через чилійський закон, що деталізував морський кордон між державами, цей закон був пізніше відмінений Конституційним судом Чилі).

Також протягом 2006—2007 років Чилі ухвалила та уклала договори про вільну торгівлю з КНР, Індією, Японією, Панамою, Перу, Колумбією. Ведуться переговори про подібні договори з Австралією, В'єтнамом, Туреччиною і Малайзією.

== Діяльність між президентствами ==
У квітні 2010 року Бачелет заснувала власний аналітичний центр «ісп. ''Fundación Dialoga''», штаб-квартира якого розташовується в Провіденсії[en], передмісті Сантьяго.

Вона є членом Мадридського клубу, організації, яка створена для пропаганди демократії і глобальних змін у світі і яка складається з колишніх глав держав.

14 вересня 2010 року Мішель Бачелет була оголошена очільником новоствореної організації ООН Жінки (англ. ''UN Women''). 15 березня 2013 року вона оголосила про свою відставку для того, щоб взяти участь в президентських виборах.

== Друге президентство (з 2014) ==
27 березня 2013 Бачелет оголосила, що має намір балотуватися на посаду президента вдруге. Результати соціальних опитувань показали, що вона має значну підтримку серед виборців.

15 грудня 2013 року Мішель Бачелет здобула перемогу в другому турі президентських виборів[en]. Бачелет пообіцяла в перші сто днів свого президентства провести 50 економічних реформ, зокрема підвищення податку на прибуток підприємств з 20 до 25 відсотків, лібералізація конституції, збільшення пенсій, а також поступовий перехід до безкоштовної вищої освіти.

11 березня 2014 року у Вальпараїсо відбулася церемонія інавгурації, на якій був присутній віце-президент США Джо Байден, а також президенти низки латиноамериканських країн.

9 травня в Чилі відбулася значна маніфестація студентів, які вимагали від Мішель Бачелет виконання обіцянки про реформи в системі освіти країни.

== Інше ==
Мішель Бачелет крім рідної іспанської володіє німецькою, англійською, португальською, французькою мовами. Також навчилась «трішки розмовляти» російською коли жила у Східній Німеччині.
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Міжнародні організації]]
[[Категорія:Джордж Сорос]]

Файл:Bachelet-i-Sorosy.jpg

2020-04-29T21:13:22Z

Wiki admin:

Джордж Сорос, Мішель Бачелет, Александр Сорос

Андрей Бурлака

2020-04-28T22:25:04Z

Wiki admin: Створена сторінка: Андрей Бурлака - первый заместитель руководителя пограничной службы ФСБ России, генера...

Андрей Бурлака - первый заместитель руководителя пограничной службы ФСБ России, генерал-полковник.
[[Файл:Андрей Бурлака.jpg|альт=Андрей Бурлака|міні|Андрей Бурлака]]
В [https://www.politie.nl/ru/news/2019/november/13/11---%D0%BE%D0%B1%D1%8A%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D1%8F-%D1%81%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D1%8F-%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%BF%D0%BF%D0%B0-jit-%D0%B2%D0%BD%D0 материалах] Объединенной следственной группы (JIT), которая ведет официальное международное расследование падения самолета, этот человек проходил под псевдонимом "Владимир Иванович". В опубликованных следователями телефонных переговорах представители "ДНР" между собой называли Владимира Ивановича командиром всей операции, проводимой на востоке Украины. А бывший министр обороны "ДНР" Игорь Стрелков упоминал, что подчинялся приказам Владимира Ивановича.
[[Категорія:ФСБ]]

Файл:Андрей Бурлака.jpg

2020-04-28T22:23:43Z

Wiki admin:

Андрей Бурлака

Тьєррі Боде

2020-04-27T18:08:07Z

Wiki admin: Створена сторінка: Тьєррі Боде (нід. ''Thierry Henri Philippe Baudet'') — нідерландський політик. Засновник і лідер політи...

Тьєррі Боде (нід. ''Thierry Henri Philippe Baudet'') — нідерландський політик. Засновник і лідер політичної партії «Форум за демократію» (нід. ''Forum voor Democratie'', скор. FvD). Депутат Палати Представників і лідер своєї фракції у нідерландському Парламенті.

За [https://www.bnnvara.nl/zembla/artikelen/baudet-verwijst-in-apps-naar-russische-betalingen даними ЗМІ], Боде співпрацював з Корніловим під час проведення в Нідерландах референдуму про асоціацію України з ЄС.

== Політичні погляди ==
Тьєррі Боде — упевнений [https://interaffairs.ru/news/show/22074 євроскептик] і [http://vespa.media/2018/04/terri-bode-novoe-litso-evropeyskogo-alt-right/ супротивник міграції]. Він вважає, що Євросоюз знаходиться на порозі катастрофи. Його партія запропонувала «Закон о захисті голландських цінностей», котрий включає заборону на фіктивні шлюби, на елементи одягу, які закривають обличчя тощо.

Боде і його прибічники [https://inosmi.ru/politic/20160927/237922022.html вимагають] виключити перспективу членства України у ЄС і НАТО. На їхню думку, це призведе до серйозних дестабілізуючих наслідків для Центральної Європи. Виступає за зближення Нідерландів з Росією.
[[Файл:Thierry Baudet 2.jpg|міні|Тьєррі Боде]]
Тьєррі Боде упевнений, що у Нідерландах необхідно [https://russian.rt.com/inotv/2017-02-11/Times-gollandskij-politik-predrekaet-razrushenie провести референдум] про вихід з Євросоюзу, за прикладом Великої Британії.

== Біографія ==
Тьєррі Анрі Філіпп Боде народився 28 січня 1983 року у місті Гемстеде, у нідерландський провінції Північна Голландія. Закінчив Амстердамський університет, працював адвокатом. У 2016 році заснував консервативну політичну партію «Форум за демократію», у основу ідеології якої лягли принципи євроскептицизму і цивільного націоналізму.

Партія брала участь у загальних виборах 2017 року, отримавши два місця у Палаті представників Парламенту Нідерландів, а відтак набрала більше всього мандатів на провінціальних виборах 2019 року. Тьєррі Боде отримав загальноєвропейську відомість, коли виступив проти угоди з Україною на референдумі про підписання угоди про асоціацію між Україною і Європейським союзом 2016 року. Зібрав понад 60 тис. підписів за припинення розширення Євросоюзу. Є прибічником повного обмеження зовнішньої міграції у Євросоюз і заборони на включення у Євросоюз менш развинених східноєвропейських країн, таких як Україна.

У березні 2017 року Боде пройшов у парламент, його партія отримала 1,78 % голосів і два парламентських мандати. Відтоді партія дуже швидко зростає (налічує понад 30 000 членів) і на кінець 2018 року перемістилася з дванадцятого на четверте місце у таблиці чисельності нідерландських партій.

На провінціальних виборах у Нідерландах у березні 2019 року його партія посіла перше місце за числом прибічників у трьох провінціях Нідерландів, і у цілому по країні.
[[Категорія:Гібридний вплив РФ]]
[[Категорія:Політики]]
[[Категорія:Нідерланди]]